ОБЕРЕЖНО - ХОЛОСТЯК

У свої тридцять Олена ледве вірила в те, що колись матиме власний дім, сім»ю, коханого чоловіка і, звичайно ж, діточок. Як же без них? Чи можна уявити щасливу сім»ю без їхнього лункого щебету? Так думала потайки від подруг, яким пощастило вийти заміж іще під час навчання в інституті. Всі свої сили, всю нерозтрачену енергію спрямовувала в русло кар»єрних досягнень. Втім, і тут не клеїлося. Дні були схожі між собою, наче близнята, а нескінченно довгі зимові вечори, гаптовані тугою, вона проводила в сірому гуртожитку наодинці з власною самотністю. Ні, не чекала казкового принца на білому коні, не прагнула перетворитися в принцесу. Хотіла звичайного жіночого щастя. Мріяла про затишок, який вечорами кликав би додому з роботи, який би зігрівав душу і додавав сили. Тому і зважилась на знайомство в інтернеті. З-поміж кількох претендентів на її руку і серце чомусь вибрала загадкового сорокарічного інтелектуала, з яким листувалася півроку. А потім одного разу почула в телефонній слухавці приємний баритон. Він кликав її на перше побачення, хотів познайомитися зі своєю крихіткою (саме так назвав її по телефону). І вона зважилася.
Вечір видався неповторний. Кава, морозиво... Усе це сприймалося, як елементи звичного ритуалу першої зустрічі. А ось поцілунки!.. Таких їй ще ніхто не дарував. В його блакитних очах світилися вогники загадкової змови, світилися і віддзеркалювалися в її сором»язливому погляді. Здавалося, усе було відомо наперед.
– Ми з тобою будемо зустрічатися, а потім одружимося, і в нас будуть дітки, – пропонував той же багатообіцяючий баритон.
Не знала, чи можна цьому вірити, хоча так хотілося. Надто вже просто все було, надто швидко. Та не про це думала в ту мить. Боялася втратити те, до чого так довго прагнула. Тому коли Сашко запросив до себе в гості, погодилася, хоча й не відразу. У його холостяцькій квартирі не відкрила для себе нічого нового. Старі “беушні” меблі, голі стіни і ледь помітне вкраплення чоловічої туги, яка сірою павутиною звивалася на стелі... Втім, побутова невлаштованість – це не така вже й велика проблема, подумалося їй тоді. Найголовніше – взаємні почуття. Вони і тільки вони можуть стати міцним підгрунтям сімейних стосунків.
Однак найцікавіше чекало Олену попереду. Як виявилося, Олександр жив у одній квартирі з мамою, яка спочатку зробила вигляд, що проігнорувала появу молодої особи у власному домі. А сама тим часом придивлялася до чергової синової пасії ( невдовзі з»ясувалося, що претенденток на роль її невістки було вже чимало), хоча була твердо переконана, що в усьому білому світі немає тієї, яка стала б гідною парою її сину.
— Ця селючка тобі не рівня! Адже ти вродливий, розумний, талановитий. А вона… Скажи, чого вона досягнула в житті? Та й на вигляд не красуня… — розмірковувала мати Олександра саме в ту мить, коли відчинилися вхідні двері і поріг квартири переступила Олена.
Гості відразу запропонували каву. До неї мило всміхалася господиня, яка ще мить тому не могла приховати свого розчарування у виборі сина.
У той вечір у їхніх стосунках щось надломилося, з»явилася ледь помітна тріщинка, яка з часом ставала все більшою, крізь яку просочувалося оманливе тепло. Олександр тривалий час вибирав між статусом нареченого й холостяка. Одружуватись чи не одружуватись, тік-так, тік-так, — вистукував маятник його сумнівів. Вони зустрічалися ще близько півроку. Хоча під час нечастих побачень Олександр або ставив надто багато запитань, або ж замикався в собі. Здавалося, що він постійно якщо не прицінюється до неї: варто чи не варто купувати, переходити на серйозну стадію стосунків, то розмірковує над тим, чи потрібні йому жінки взагалі.
Потім він зник майже на місяць, а коли зателефонував і сходу по телефону запропонував Олені стати його дружиною, у дівчини вже зав»язався роман з іншим, набагато рішучішим чоловіком. Схоже, відмова дівчини не дуже засмутила “вічного холостяка”. Навпаки, їй здалося, що цей горе-наречений навіть зітхнув з полегшенням – це звільняло його від необхідності щось змінювати у своєму такому сталому житті.
Ольга ВЛАСЕНКО,
Сарни.