Рівне:

Створення та просування сайтів

Він бачив... руками

Суспільство 08-гру, 2005, 16:059 prov 1 161
– Згадують про заслуженого лікаря України, хірурга, професора Євгена Борового його колеги.

– Тоді не було ні УЗД, ні ендоскопії, але діагноз, який ставив головний хірург Рівненщини Євген Боровий, під час рентгенівського обстеження підтверджувався на 80 відсотків, – розповідає його учень, завідуючий центру лапароскопічних та малоінвазивних хірургічних втручань Рівненської обласної клінічної лікарні Юрій Семенюк. – Євген Боровий звик жити у вирі операційної. Це була людина виняткової працездатності. Навіть у неділю о 7 ранку він обходив реанімаційне відділення, приділяв увагу кожному, хто потребував його допомоги.
З ініціативи пана Євгена в Рівненській обласній клінічній лікарні відкрилося перше в Україні відділення хірургії органів травлення із впровадженням сучасних операцій на шлунку, жовчних шляхах, підшлунковій залозі. Завдяки йому на базі відділення хірургічної інфекції почав працювати обласний центр лікування гострого панкреатиту, діабетичної ступні, повторних та реконструктивних втручань у зв»язку з ускладненнями операцій на органах черевної порожнини. Ця людина володіла унікальними здібностями. Коли інші лікарі розгублено розводили руками, усі чекали, що невдовзі прийде Боровий і правильно поставить діагноз. А 16 вересня минулого року він помер від гострого обширного інфаркту...
– Це мій лікар, - говорили про нього пацієнти, яким довелося пережити надзвичайно складні операції на серці та легенях, на органах черевної порожнини, при ендемічному зобі... Він ніколи не поспішав виносити вердикт, прискіпливо оглядав хворого, починаючи з лімфовузлів.
Серце билося... на долоні.
– Це вже пізніше, після закінчення Львівського медичного інституту, коли я обрала спеціалізацію дитячого хірурга, зрозуміла, що дуже часто під час операції усе вирішує доля секунди, – розповідає старша донька Євгена Борового Оксана, яка успадкувала любов до хірургії від свого батька. – У таких випадках він працював дуже швидко. Пригадую, як одного разу до нього привезли хлопчика з розірваною підшлунковою залозою, з якої витікав шлунковий сік. Дитячі хірурги Львова ( а саме звідти привезли юного пацієнта) не ризикнули робити таку складну операцію, а він миттєво зорієнтувався, попросив зробити рентгенівські знімки і напрочуд вправно перекроїв підшлункову. Тож дитина, яка тоді була в безнадійному стані, вижила завдяки досвідченому лікарю. Таких моментів у практиці Євгена Борового було чимало.
Йому довелося також “латати” кишечник, розірваний у восьми місцях. Оперуючи юнака, травмованого під час аварії, Боровий знову проявив неабияку винахідливість: зцілив кишечник пацієнта трубками, подібними до тих, які ставлять під час операції сечового міхура.
– А тоді, коли я твердо вирішила стати дитячим хірургом, мама відразу ж запротестувала проти мого вибору і намагалася вплинути через батька, – розповідає Оксана Борова, головний дитячий хірург Львівської області.
“У тебе що, десять доньок? ”- запитувала пані Марія свого чоловіка з надією на те, що з його допомогою вдасться переконати дівчину в тому, що найкраще для неї ж самої буде обрати іншу, спокійнішу спеціалізацію. Але слізні благання дружини не подіяли на Євгена Борового. Не дослухалась до маминих застережень і Оксана, тому що вже тоді не на жарт захопилася хірургією. Тепер вона сама досвідчений лікар, який за допомогою скальпеля зцілює багатьох безнадійних хворих, але ще й досі з особливим хвилюванням у голосі розповідає про те, як уперше в житті побачила беззахисне людське серце, яке билося на долоні в хірурга. Євген Боровий тоді врятував життя молодого пацієнта, який потрапив на операційний стіл із по
раненням серця й печінки.
Три груші - від пацієнтки
– З раннього дитинства я мріяла побачити, що ж усе таки відбувається за дверима операційної, прагнула будь-якою ціною розгадати секрети батькової професії. Зараз я вже маю вчений ступінь доцента, побувала на стажуванні у Франції, Чехословаччині, Польщі, належу до Європейської асоціації дитячих хірургів, здобула визнання провідних хірургів Москви та Санкт-Петербурга. Однак ще й досі докладаю чимало зусиль, щоб дорости до його рівня, – пригадує пані Оксана. – Скажу відверто, непросто бути донькою Борового. Коли навчалася в інституті, однокурсники, зазвичай, думали, що я складаю сесії, користуючись авторитетом батька. Але насправді мені було нелегко. Санітарську практику після першого курсу проходила в його відділенні. І, що б ви думали, упродовж трьох тижнів, як і всі санітарки, мила унітази, ставила судна. А про те, щоб зайти в ординаторську чи наблизитися до операційної, навіть мови не було. Через рік я успішно пройшла вже сестринську практику. І тільки на четвертому курсі тато пустив мене до себе на операцію. А до того завжди казав: “Не маєш права!” Ніколи не забуду, як він узяв мою руку в свою і почав торкатися внутрішніх органів хворого, який лежав на операційному столі, показуючи при цьому, де тонка кишка, а де товста. “Руки хірурга повинні бачити так само, як і очі, доню,” – казав він тоді.
– Пам»ятаю, одного разу в місті ми з батьком зустріли дуже бідно одягнену, але привітну бабусю. Ще здалеку вона промовила: “Добрий день, доктор! У мене для Вас гостинець,” – і дістала з торбини... три груші. Батько вклонився тій жінці, подякував і запитав, як вона себе почуває, згадавши при цьому діагноз, із яким вона свого часу потрапила на лікування. Так було дуже часто: він міг забути прізвище, посаду пацієнта, а ось діагноз пам»ятав завжди.
Ті дерев»яні східці, як релік-вія...
– Не знаю, де він знаходив час, звідки черпав сили, адже працював надзвичайно напружено. Дуже часто виїжджав на виклики тоді, коли було вже далеко за північ, – ділиться спогадами про свого чоловіка пані Марія. – Але в неділю, який би не був утомлений, 3-4 години завжди проводив із сім»єю. Наші дівчатка – Оксана і Леся – дуже любили гуляти в гідропарку, кататися на дитячій залізниці. У цьому він їм ніколи не відмовляв. Сім»я – це для нього було найсвятіше.
Обидві доньки Євгена Борового продовжують справу батька, з шаною згадують про дідуся і внуки. Усі вони живуть у Львові, де на початку далеких 50-их студент медичного інституту Євген Боровий зустрів свою майбутню дружину - блакитнооку Марійку, яка тоді навчалася на фармацевтичному факультеті. Діти часто зупиняються на тому місці у старому Львові, де колись “бабуся сподобалася дідусю”. Ті дерев»яні східці стали сімейною реліквією Борових.
У голосі вдови Євгена Борового чути ледь помітне тремтіння. Слухаючи її, раптом відводжу погляд убік – і помічаю годинник, велика стрілочка якого показує о пів на восьму ранку. Більше року тому саме о цій порі зупинилося серце відомого хірурга, який повернув надію на життя багатьом хворим, добру пам»ять про якого бережуть не лише рідні, а й колеги та послідовники.
Оксана КОРНІЄНКО,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору