КОЛИ РОБОТА СТАЄ ПОКЛИКАННЯМ

Під дверима операційної стояла сива жінка. Нервово стиснувши руки, вона зверталась до Всевишнього із благанням врятувати єдиного сина. Бог чув її молитви і руками лікаря здійснював свою волю – операція закінчилась успішно. Коли відчинились двері операційної, вийшов змучений лікар, змахуючи із чола піт, він підбадьорююче усміхнувся мамі пацієнта, заспокоїв її і попрямував до ординаторської… Жінка дивилася йому вслід і не приховувала щасливих сліз – горе відступило, син житиме…
Є така категорія лікарів, поряд із якими смерть відступає, стихає біль і з»являється впевненість, що з тобою обов»язково все буде гаразд. Таких медиків називають лікарями від Бога. Саме до такої категорії належить і завідуючий відділенням хірургії органів травлення та ендокринології Рівне-нської обласної клінічної лікарні Василь Кордяк.
Пан Василь народився у селянській сім»ї на Тернопільщині у селі Високе Монастирського району. В сімї, крім Василька, виховувались ще три доньки. А поряд жив рідний дядько із дру-жиною, яким Бог не дав діток. Мріяло подружжя про дитячий сміх у домі, тож Василько став для них названим сином. Тітка працювала медсестрою в амбулаторії і хлопчик з дитинства перейнявся духом медицини. Закі-нчивши із відзнакою сільську десятирічку, у 16 років Василь без проблем вступив до Тернопільсь-кого медінституту. Там же на студентській лаві доля звела юнака із майбутньою дружиною. Саме Алла допомогла визначитися Василю із лікарською спеціалізацією. Алла пла-нувала стати терапевтом і жартома говорила, що якщо й Василь обере стезю терапевта, то вона заміж за нього не вийде.
— Довелося йти в хіру-рги, — з усмішкою говорить пан Василь.
30 квітня молоді лікарі побралися, а рівно через рік у сім»ї народився первісток Дмитро. Згодом у Дмитра з»явився моло-дший братик Сергійко.
П»ЯТЬ ТИСЯЧ ОПЕРАЦІЙ
Після закінчення інституту з 1978 по 1989 рік працював Василь Кордяк на Рокитнівщині. У мальовничому поліському куточку пройшли найліпші молоді роки хірурга. Пан Василь зізнається, що Рокитне стало тим місцем, куди найбільше тяжіє його душа. Адже там залишилися вірні друзі, саме там були перші успіхи й невдачі, саме там відбулося становлення Кордяка як хірурга.
— Мені в житті пощастило на вчителів, — говорить Василь Кордяк, — усім, чого я досяг на лікарській ниві, завдячую видатним хірургам Євгену Боровому, та Богдану Кривокульському та Ми-хайлу Пшеничному.
Коли в обласній лікарні відкрилося відділення хірургії органів травлення тодішній зав відділенням Михайло Пшеничний запросив пана Василя на роботу в обласний центр.
Про свій нинішній колектив пан Василь роз-повідає набагато охочіше ніж про себе:
— У нас працює кілька поколінь лікарів, є найстарші – наші корифеї – М. Пшеничний, Л. Нестеренко, І. Ковальчук, далі В. Кордяк і О. Нестеренко – середнє покоління, молоді і перспективні – молодший Пшеничний, молодший Кордяк, В. Мініч На чолі висококваліфікованого ме-дсестринського колективу не один десяток років працює Клавдія Бобяк. Робота хірурга досить тяжка і виснажлива, цим і пояснює пан Василь відсутність у колективі жі-нокхірургів. Спробуйте щодня вистояти по 7-8 годин на операції. Окрім того, що це фізично важко, так ще й морально і психологічно висна-жуєшся.
— Займаємось ми хіру-ргією патології шлунку, 12-палої кишки, захворювань печінки, тонкого кише-чника. Ми — єдине відділення в області, яке займається операціями на щитовидній залозі. Це дуже складні операції, оскільки незначне пошкодження може позбавити людину голосу. Минулого року ми провели 206 операцій на щитовидці, з них 21 випадок – рак. Для порівняння зазначу, що в сусідніх областях подібних операцій проводять щорічно в межах 100- 120. Таку ситуацію пояснює те, що наша область ендемічна по дефіциту йоду, та ще й Чорнобиль додав роботи.
Десять років тому на базі відділення створено обла-сний центр лікування шлунково-кишкових кро-вотеч.
— Всі кровотечі акуму-люємо у себе, тому маємо певний досвід у їх лікуванні. — розповідає Василь Кордяк. — За час існування центру проліковано бли-зько 2 тисяч хворих. Якщо в Україні смертність від кровотеч становить до 8% то у нас, 1,5%. Досягли такого рівня завдяки тому, що колектив медиків, які займаються кровотечами, професійно підготовлений, досвід вони здобували на практиці. Тепер ділимося цим досвідом — за десять років існування центру наші хірурги опублікували більше 40 статей у журналах України та СНД. Лікар Олександр Нестеренко, окрім того, що є висококласним хірургом, ще й працює над докторською дисертацією з приводу шлункових кровотеч.
Окрім роботи у відділенні, забезпечуємо виїзну екстрену допомогу населенню області. Ціло-добово чергує бригада спеціалістів, яка в будь-який час вирушає на допомогу у найвіддале-ніший куточок Рівненщини. На базі відділення інтерна-туру проходять майбутні хірурги.
На запитання, скільки операцій за свою лікарську практику зробив Василь Кордяк, хірург зізнається, що ніколи не намагався полічити їх. Але якщо врахувати, що щорічно в середньому пан Василь оперує 220-240 пацієнтів, то на його рахунку вже більше п»яти тисяч врятованих життів.
У 2004 році відділення відкрилося після капітального ремонту.
— Моє відділення – моя гордість, — без зайвого пафосу зазначає Василь Кордяк. Завідуючий нама-гається, щоб окрім кваліфікованої медичної допомоги, пацієнти мали й комфортні умови перебу-вання у лікарні. У відді-ленні, яке розраховане на 40 пацієнтів, чудові пала-ти, є двохмісні з окремим душем і туалетом. Загалом же у відділенні функціонує 11 туалетів, 7 душових.
ПРОКОВТНУВ ШЛАНГ ЗА ЯЩИК «ФАНТИ»
За час своєї багаторічної лікарської практики Василь Кордяк неодноразово стикався із досить незвичними істо-ріями хвороб. Пригадує, як одного разу під час операції із шлунка 40-річного пацієнта хірурги вилучили семиметровий поліхлорвініловий шланг. Як з»ясувалося, чужорід-ний предмет перебував у шлунку чоловіка двадцять років!
Виявилося, що під час служби в армії молодий чоловік на ім»я Сергій посперечався із друзями на ящик „Фанти”, що він запросто проковтне п»яти-метровий шланг. На очах здивованих товаришів він без особливих зусиль заштовхав у себе чорну трубку. Суперечку він виграв, „Фанту” випив, а про шланг... забув. Оскільки чужорідне тіло чоловіка не турбувало, він наївно вирішив, що воно перетравилось. Поверну-вшись із армії в рідне село, він одружився, у нього народилися діти. Але про випадок із злощасним шлангом чоловік соро-мився розповідати навіть найближчим людям.
Коли кілька років тому у Сергія почалися проблеми зі шлунком, він навіть і не підозрював, що причиною цього є його армійська забава. З кожним днем стан його здоров»я погі-ршувався, у Сергія повніс-тю зник апетит, він схуд майже на сорок кілограмів. Чоловік практично пере-став їсти: обмежувався лише чашкою чаю на день і змушував себе проко-втнути щось суттєвіше раз на тиждень. Рідні підозрювали найгірше. Одного разу, приїхавши до Рівного, Сергій знепри-томнів прямо на автово-кзалі. „Швидка” відвезла його до обласної лікарні.
— Пацієнт потрапив до нас у вкрай важкому стані, — розповідає Василь Кордяк, — він був дуже виснаженим і в ділянці шлунка в нього чітко про-мацувалось пухлинопо-дібне утворення. Як прави-ло, в подібних випадках ми беремо на аналіз шмато-чки новоутворення, проте лікар, який робив ендо-скопію, так і не зміг відщипнути матеріал на аналіз. „У нього в шлунку — клубок дротів”, — зди-вовано констатував лікар.
Під час операції із шлунка Сергія медики видалили поліхлорвінілову трубку, яка за двадцять років настільки розбухла, що блокувала нервові закінчення, які викликали почуття голоду. Позба-вившись від злощасної трубки, Сергій почав оду-жувати просто на очах, у нього з»явився апетит, він став набирати вагу і в задовільному стані повернувся додому.
Вікторія ЛЕВЧУК,
Рівне.