ДРАМА ПРО КРИЛА

Вирішила, що це буде твір, зітканий з жіночої поезії. Продумувала усі мізансцени, розвиток дії, й коли все було готове, вирішила зустрітися з головним режисером Рівненського театру. Вона потребувала суто фахової допомоги і дозволу постановки вистави на малій сцені театру.
Довго вони сиділи тоді вдвох з режисером Ярославом Маланчуком, міркуючи над можливістю сценічної постановки вистави, яку написала Інна для власного виконання. Присуд був для Інни жорстоким. Головний режисер вважав її сценарій непридатним для постановки на сцені. Навіть на малій.
— Не розчаровуйся, – сказав на прощання. – Твоя вистава – не для нашого глядача. Він не доріс до високої поезії. Не стане її слухати. А над конфліктом варто попрацювати. Раджу брати одного автора. Зроби моновиставу з поезії Лесі Українки, якщо тобі ближча жіноча лірика.
За вікном уже світало. Поїзд прибуває до кінцевої зупинки. Пасажири збирали й здавали постіль, готувалися до виходу. Інна вийшла з поїзда і вдихнула прохолодного ранкового повітря. Львів. Як довго вона стримувала в собі бажання приїхати сюди, щоб розшукати Івана. Майже чотири місяці. Довгі, немов роки. Як вічність. І ось вона тут, у Львові. Як і де вона його шукатиме? Ані адреси, ані навіть його прізвища Інна не знає. Єдине, за що можна було зачепитися, це розшукати афішу, де „Запорожець за Дунаєм” і знайти його серед виконавців ролей, бодай приблизно. Міф.
Афіш з оперою „Запорожець за Дунаєм” не було ніде. У жовтневому репертуарі цієї опери також не було. Що діяти? Зважилась підійти до службового входу. Там сиділа жінка-вахтер і, певно, помітивши розгубленість незнайомої жінки, запитала:
— Ви когось, пані, шукаєте?
— Еге ж. Шукаю. Чи тепер у вашому театрі працюють студенти з консерваторії, які у травні були на переддипломній практиці?
— Не знаю, дочко. Їх багато тут різних ходить. А в театрі начебто немає чужих.
Безглуздо було б запитувати ще про Івана. Ця жінка не може його знати. Та хоч би прізвище! Йти з подібними розпитами до адміністрації театру вона також не наважилась. Розчарована вийшла і, картаючи себе за необачність, поспішила геть.
Вже їдучи в поїзді назад до Рівного, вона була спокійна. Принаймні, час дарма не згаяла. Накупила купу книжок і усіляких жіночих дрібниць. В університеті зустріла кількох знайомих викладачів і навіть однокурсницю, котра працювала на кафедрі лаборантом. Досхочу наговорилися! Згадали студентське життя. Однокурсників. Хто де і як влаштувався.
Життя піднесло їй мудрий урок. Треба все зробити, аби того, хто тобі дорогий, не втратити. А якщо вже сталося так, як у неї з Іваном, то треба пережити це і жити далі. Днем завтрашнім. Не вчорашнім.
Інна жила. Вона поринула у вир культурного життя того міста, яке донедавна навіть не здогадувалося про її існування. Брала участь у багатьох літературних вечорах товариства „Просвіта” і зал пристрасно аплодував її читанню. Її стали включати до великих концертних програм і вона читала уривок з поеми „Марія” Тараса Шевченка, вірші Василя Стуса і Ліни Костенко на тих же театральних підмостках, де її уперше слухали Стригун і Маланчук. Вона взяла участь в обласному конкурсі читців і зайнявши перше місце, брала участь у всеукраїнському конкурсі. Та найбільшим її досягненням була моновистава з віршів Лесі Українки. Вони зробили її удвох з академічною співачкою Таїсією Конончук. Тая співала романси на слова Лесі Українки, а Інна читала вірші. Десять віршів і десять романсів були поєднані в єдину цілість. Кожна мізансцена була відпрацьована до найменшої деталі. З Інною працював молодий режисер Петро Підгайчук. І вистава справді була варта уваги! Шкода тільки, що оцінював її вже інший режисер обласного театру. Ярослав Маланчук до Інниної вистави не дожив.
Розкрутка ліричної моновистави, виконавці якої початкуючі актори, – річ невдячна. Самі ж вони і актори, і менеджери-продюсери. На громадських засадах. При повному завантаженні Інни у школі, а Таїсії – в інституті культури.
Тож Інна з Таєю вирішили спершу показати виставу в міському Палаці культури, згодом – для студентів Інституту мистецтв, а потім піти зі своїм творінням по школах. Ця річ просто необхідна старшокласникам. Принаймні так вважала Інна. На жаль, так не вважали більшість старшокласників, учителів, навіть директорів шкіл. Іноді непрошеним акторам відмовляли зразу. Часто розводили руками вже тоді, коли Інна з Таїсою та Оленою, яка акомпанувала на фортепіано, прибували в школу. Дуже рідко на їхню виставу потрапляли справді вдячні слухачі. Найчастіше у залі сиділи діти молодших класів й Інна з Таїсою були розгублені. Їхня вистава не для такої публіки. Та й чи потрібні їм такі жертви? Стільки потрачено часу, зусиль. І, виходить, це нікому не потрібне. Не раз згадала Інна слова покійного Маланчука про невдячний акторський хліб.
Відтоді минуло багато років. У Інни виросла донька. Навчається в театральному інституті імені Карпенка-Карого.
Якщо Бог дарує людині крила, то дає шанс і злетіти. Жаль, що вона свій шанс так і не використала сповна. Закрутилася в життєвих перипетіях. Треба було просто жити. Виживати. Заробляти гроші й виховувати доньку. Бігати по заробітках. Іноді випадкових і невдячних. Ради копійчини.
Так і не зустріла того єдиного. Не вийшла заміж. Хтозна, може, її судженим і був отой студент Львівської консерваторії? Може б у парі з ним вона злетіла, досягла омріяних висот?
Як часто нашу долю вершить сліпий випадок.
1992 — 2005.