ДРАМА ПРО КРИЛА

Ображене почуття дівочого гонору взяло гору над усім, за що так цінувала Любочку Інна.
Іван, бажаючи розрядити обстановку, запросив дівчат на вечірню виставу в оперний театр. Він має невеличку роль, тож проведе їх як своїх знайомих без квитків.
– А яка опера сьогодні? – запитала Інна.
– „Запорожець за Дунаєм”. Не пошкодуєте.
Інна вже була готова погодитися, однак, наткнувшись на невдоволений погляд Люби, згадала, що давно обіцяла їй повезти до Львова саме на „Безталанну” у виконанні заньківчан. Хотілося й самій іще раз подивитися цю виставу, хоч на п»ятому курсі вони з друзями переглядали цю річ декілька разів. Аби побачити в ролях усіх виконавців. „Безталанна” наприкінці 80-х років була шедевром заньківчан і режисера Федора Стригуна. Як проходили повз театр, вона спеціально звернула увагу на афішу. Треба ж таке. Сьогодні саме „Безталанна”!
І все ж тепер, у цих обставинах вона вагалася й не знала, що сказати.
– Я ніколи не була у Львові. І в жодному львівському театрі не була. Але їхала сюди для того, щоб побачити „Безталанну”, – вихопилась Люба. – Тож у оперний я не піду. А ви... – лукаво посміхнулась Інні й Іванові, – як собі хочете.
– Гаразд. Вирішуйте, – підвівся Іван. – Обидва театри поруч. Я чекатиму на вас о 19 біля оперного. – Очима звернувся до Інни. Впав поглядом у глибінь її сірих очей і ці очі додали йому впевненості. Виросли невидимі крила.
– О дев»ятнадцятій біля оперного! – крикнув уже з вулиці, змахнув рукою й розчинився в натовпі.
Інні було прикро, що така цікава розмова і зустріч раптом обірвалися. Натомість Люба ожила. „А він на тебе запав!” І вже малювала перед Інною картину її недалекого майбутнього, як житиме вона у самому Львові і буде високопоставленою панією, бо ж її суджений – заслужений оперний співак, а вона сама — артистка театру Заньковецької! І куди їй, Любочці, до таких вершин! Інна її й знати не захоче! Люба явно кпила, насміхалася з Інни, забувши, що та – далеко не її ровесниця. Не помічала й того, що завдає подрузі болю...
Інна ж мовчала і думала, як їй тепер вирішити проблему з театром. Як бути? Найбільше хотілося б прийняти Іванову пропозицію. Побачила б його на сцені, почула, як він співає, як грає роль. Але що скаже Люба? Мало того, що про неї розповість удома? Розляпає усе, й поповзуть чутки, що вона легкої поведінки... Мало про неї й так говорять. Не встигла оговтатися після розлучення, як на тобі, знову... О Боже, і навіщо вона взяла з собою це дівчисько?
Та намагалася бути спокійною й врівноваженою.
– Куди підемо? – звернулася до Люби. Та у відповідь лише знизала плечима. Їй було все одно. Міста вона не знала. – Хочеш покажу тобі мій університет? — Люба ствердно хитнула головою. І вони попрямували вузькою вуличкою у напрямку до університету. Інна вирішила перечекати якусь годину, іще є час, а тоді все ж спробувати умовити Любу піти в оперний.
Та вона була невблаганною. І мусила поступитися Інна. Вони взяли квитки на „Безталанну”. Втомлені від цілоденного ходіння вулицями Львова, сіли в найближчому біля театру кафе підвечеряти. Їли мовчки. Інна з нетерпінням позирала на годинник. Любині очі стежили за кожним її порухом. За п»ять хвилин до сьомої почалася гроза. Дощ з усієї сили забарабанив по віконній шибі.
– Я під дощ не піду, – відчеканила Люба. – До вистави іще є час. А ти, як хочеш, біжи. Може, він там уже чекає на тебе, – лукаво посміхнулась.
Інна згадала, що свої парасольки вони залишили разом з іншими дорожніми речами у камері схову на вокзалі. Та не зволікала ні хвилини. Рівно о сьомій розчинила двері кафе і стала на порозі. Шукала поглядом Івана. Він стояв біля оперного театру за метрів тридцять від неї. Вода струмками збігала з його парасолі. Він її не бачив. Інна стрімголов кинулась під дощ. В цю мить Іван вже помітив її й чимдуж поспішив назустріч, затулив від дощу й вітру як парасолькою, так і всією своєю постаттю від усіх незгод і вітрів. Вони притислися до стіни. Обоє мокрі, схвильовані стояли геть близько одне до одного й чути було стривожене дихання кожного. Запитально подивився їй у вічі й прочитав у них те, що хотів прочитати. Не стримався, як ледь тремтячою рукою провів по її мокрій щоці, але збентежившись і злякавшись раптом цього поруху, зразу ж відсмикнув руку й запитав:
– То що, йдемо?
Інна знітилась, змішалась і сто разів вибачаючись нарешті сказала йому про їхнє з Любою рішення. Воно прозвучало як вирок. Ударило по ньому як грім. Він усе ще не вірив. Читаючи в Інниних очах вагання, намагався переконати її в тому, що вона може піти з ним в оперний, а Люба нехай іде до заньківчан. Вистави закінчуються приблизно в однаковий час. Тут, на цьому ж місці, й зустрілися б. Можливо, такий вихід і був би найкращим рішенням у цій ситуації. Але думає вона про це тверезо й виважено лише тепер. А тоді... Що тоді? Стояла перед Іваном і не знала, що йому відповісти. Час, однак, не стояв на місці. Збігав разом з останніми крапельками дощу. До них підійшла Люба. Іван намагався її переконати іще раз. Але та твердо стояла на своєму. „Вже пора йти,” – сказала і, не очікуючи на Інну, попрямувала до драматичного театру. Інна з Іваном мовчки рушили слідом за нею. У театральному передпокої Іван востаннє подивився Інні у вічі. Той погляд їй не забути ніколи. Його очі благали... А вона не зрушила з місця. Якби ж тільки могла вона тоді знати, що більше вони не зустрінуться.
Продовження у наступному номері