ДРАМА ПРО КРИЛА

– От що я вам скажу... – головний режисер підвівся і повагом пройшовся по кабінету. Окинувши поглядом напружену постать Інни, втиснуту в стілець, затримався на її обличчі й, прочитавши там затятість, рішучість випробувати себе до кінця, розрядив паузу зовсім несподіваним:
– А виглядаєте ви дуже молодо. Десь так років на двадцять три, – зіщулив око, посміхнувся. Вловив Іннину посмішку у відповідь. Та через мить його обличчя посерйознішало.
– Будемо говорити відверто. Розпочинати театральну кар»єру у тридцять років – пізнувато.
Хіба Інна не знала цього сама? Вона була готова до такого присуду. Але ж саме тому і йшла не до будь-кого іншого, а саме до Федора Стригуна, бо мала надію, що він здатен прийняти й інше, нестандартне рішення. Тож вона іще на щось сподівалася й чекала.
Федір Стригун якусь мить стояв у задумі, а тоді, начебто не до Інни, а до себе самого, мовив:
– У часи Марії Заньковецької прийти в театр навіть у ваші роки не було б пізно. Аби лише була вона, та іскра Божа. Але у наші часи... при совєтській системі... – обірвав раптом цю думку і, вже звертаючись до Інни, сказав:
– Було б далеко простіше, якби ви мешкали у Львові. Тоді б я надав вам можливість грати у нас маленькі ролі, а ви змогли б паралельно навчатися в акторській студії при консерваторії.
– Але ж ви мене ще не чули? Не знаєте, на що я здатна? – одним поглядом запитала Інна і тут же почула відповідь на своє німе запитання.:
– Я вас обов»язково прослухаю через місяць. Ми будемо на гастролях у Рівному. Підходьте в будь-який час.
Інна вийшла від Стригуна окриленою. Збуджено говорила Любі, прямуючи до виходу, що все буде добре: вона гратиме малі ролі, навчатиметься у студії. Головне, треба вірити у свою щасливу зірку.
Як мало ще знала вона життя і якою наївною була у своїх тридцять. Збагне це хіба що через роки.
А поки що Інна радісно крокувала з Любою, маючи в душі одні рожеві сподіванки. На подвір»ї оперного театру, повз який вони йшли, запримітила Івана, того самого молодика, котрий розмовляв з ними біля дверей кабінету головного режисера. Він переминався з ноги на ногу і нетерпляче когось очікував. Коли дівчата підійшли ближче, кинувся з розпитами:
– Як успіхи? Слухав? Що казав?
Інна не сподівалася, що Іван очікує саме на неї, кинула в його бік насмішкувато здивований погляд і пішла б собі з Любою попри нього далі, якби не вловила в його очах щиру приязнь. А зацікавленість головним і таким важливим для неї створила враження, що цей хлопець давно їй знайомий і чимось близький. Тож зупинилася й сама не зчулася, як стала йому й Любі докладно розповідати про розмову з головним режисером. Іван підтвердив, що при консерваторії справді є акторська студія, а Стригун, якщо вже когось обнадіяв, то обов»язково допоможе. „Так що будемо колегами!” – додав весело Іван. За віком він, очевидно, був її ровесником. А, може, й молодшим. Усі випробування позаду, тож розмова межи молодими людьми потекла вільно й невимушено. Інна розпитувала про Львів, культурну інтелігенцію, творчі зустрічі в Будинку вчителя, про університет і консерваторію. Знайшли серед кола осіб знайомого викладача і говорили про його манеру викладання, згодом пішла мова про поезію, поета Олександра Олеся і вихід у світ (по стількох роках замовчування!) його двотомника...
Цим розмовам не було б кінця, коли б Іван з Інною не звернули уваги на Любу, котра в їхньому товаристві помітно нудьгувала. Вона навіть йти намагалася то на два кроки відстаючи, то вихоплюючись уперед. До розмови не приєднувалася. Та воно й зрозуміло. Що їй до їхніх львівських розмов. Усе це їй чуже. Вона у Львові уперше. Іван запропонував зайти до кав»ярні на морозиво. Інна радо погодилася, сподіваючись, що нарешті, коли вони сидітимуть усі троє за столиком, вдасться якось втягнути до спільної розмови і Любу. Однак на вродливому личку Люби яскраво вимальовувалась тінь невдоволення. Тож розмова перестала бути невимушеною. Час від часу переривалася ніяковою мовчанкою.
Іванові хотілося говорити й бути з Інною. Якась нестримна сила вабила до цієї молодої жінки. Глибина прочитувалась не лише в її очах, але й у тому, що і як вона говорила, в усьому її образі, який несподівано розкрився перед ним. Натура творча, багатогранна. Цікава. І гарна жінка. Та натикався на насмішкуватий погляд Люби.
– Зухвале дівчисько. До біса гарне і, напевне, ревнує, що не виявляю інтересу до неї, – подумав Іван.
Інні також було не по собі. Їй хотілося б іще побути й порозмовляти з Іваном, та почувалася так, начебто була в чомусь винна перед Любою.
– І чому він не звернув уваги на Любочку, а надає перевагу саме мені? – подумала. – Ніколи не збагнути цих чоловіків.
Інна не знала, як себе вести в цій ситуації.
А Любі годі було й самій собі пояснити, чому раптом зіпсувався настрій і чому її так дратує, що Іван всю увагу приділяє Інні. Дівчина відчувала, що треба було б щось змінити в своїй поведінці, та нічого не могла з собою вдіяти. Вона не проти, щоб Інна знайшла своє щастя. Однак звикла, що серед кола подруг зазвичай усі хлопці надають перевагу тільки їй. А тут...Цей нахаба веде себе так, начебто її зовсім не існує, а є одна Інна. „Подумати тільки: оперний співак. Усі дівчата луснули б від заздрощів!”
Продовження у наступному номері.