ДРАМА ПРО КРИЛА

Ганна ОЧЕРЕТ,
Рівне.
Навпроти купе плацкартного вагона зупинилась невисокого зросту молода жінка.
– Тут шістнадцяте місце? – запитала у пасажира, котрий вже сидів у купе.
– Тут, бо у мене п»ятнадцяте. Виходить, ми з вами сусіди.
Інна присіла навпроти.
– Далеко їдете? – запитав сусід.
– До Львова, – жінка почепила на гачок легку осінню курточку, дістала з сумки журнал – легке чтиво, чим дала сусідові зрозуміти, що розмовляти з ним їй не хочеться. Згодом зайшли іще двоє, чоловік і жінка, очевидно сімейна пара. Поки вони розташовувались, поїзд повільно рушив від перону.
Інна сиділа біля вікна. Перед очима пропливали пишні осінні пейзажі. Дерева у розмаїтті відтінків – від зелено-жовтого до багряно-червоного.
Недавнє її рішення поїхати до Львова тепер, коли вона вже у поїзді й на ранок буде там, здавалося їй безглуздям. Непрощенним безглуздям.
– Господи! Та він же, певно, давним-давно забув про тебе! – подумки розмовляла сама з собою. – Минуло чотири місяці. То ж чи мислимо це? Бути настільки наївною, щоби їхати за сотні кілометрів лише заради того, щоб розшукати у великому місті малознайомого чоловіка... Не знаючи його прізвища. Не відаючи, де його шукати.
– А якщо це доля? – йшов у наступ інший, внутрішній голос.
– Доля? – скептично подивилася на себе збоку. – Випадкове знайомство, розмова про все і вся й про ніщо конкретно. Пройшлися вулицею, зайшли до кав»ярні… Іще зустрілися увечері, щоби за мить розлучитися назавжди. Що такого сталося?
– Нічого такого, але ж... – і в уяві знову так виразно – його горіхово карі очі. Такі, як у останню їхню мить. Як багато було мовлено одним-єдиним поглядом! Чому вона не ступила кроку назустріч? Затисла своє розбурхане серце в залізний кулак самій собі не до кінця зрозумілих догм і заборонила собі це вчинити.
Відтоді минуло кілька місяців, а її не перестає мучити каяття, що власноруч відштовхнула своє щастя. Такі люди як він зустрічаються раз на віку. Як могла не збагнути цього тоді? Як могла не передбачити, що ці очі, той німий крик у них упаде на дно її душі і через це утікатиме від неї і сон, і спокій? Що гірке відчуття безповоротної втрати безлічі разів повертатиме її думки до Львова, міста, яке їй і рідне, і, водночас, чуже. Тут пройшли її студентські роки. А сьогодні вона може хіба приїхати сюди на день. Адже навіть зупинитися ніде.
Інна постелила постіль і лягла на горішнє шістнадцяте місце. Попереду ціла ніч.
Пригадався той сонячний травневий день (фатальний день!), коли вона уперше приїхала до Львова після трирічної розлуки з цим містом.
Не такою ця поїздка уявлялася їй напередодні. Хотілося передусім зайти у рідні університетські стіни, посидіти на студентській лавці у скверику навпроти головного університетського корпусу. Біля Франка. Згадати університетських друзів, викладачів. А, може, й зустріну когось із наших? Просто бродитиму львівськими вуличками. Йтиму туди, куди вестимуть воскреслі спогади. Попрямую до театру, роздивлюся афіші (цікаво чим нині живуть заньківчани?).
Вийшло ж усе інакше. І навіщо вона взяла з собою цю Любу?
Так думає тепер. А тоді ж вона раділа, тішилася, що взяла Любцю з собою! Адже хтозна, чи наважилася б сама так сміливо зайти до заньківчан зі службового входу і зустрітися не з кимнебудь, а з самим Стригуном.
Любці вона довіряла. Якби на місці цієї дівчини був хтось інший, Інна, звісно б, не дозволила упасти собі на хвіст. Хоч багатьом з їхнього кола дружні стосунки між Інною і Любою здавалися дивними. Інні тридцять років. Вона вже спробувала заміжжя, встигла розлучитися, мала п»ятирічну доньку Маринку. А Любі всього вісімнадцять. Коза.
Інна ж бачила в Любці таку рідкісну, як на її вік, глибинну натуру. Дівчина була щира, розсудлива. Якось у розмові Інна несподівано для себе проговорилася Любі про свою таємницю. Про театр. Як з дитинства мріяла стати актрисою, а через невпевненість у собі так і не відважилась. А тепер закінчила університет, попрацювала кілька років у школі й відчула, що ця професія не приносить їй бажаної втіхи. Душа поривається до творчості, а ти, як папуга, мусиш щодня втовкмачувати у дитячі голови цінності, які тобі давно відомі. Єдина віддушина – вірші. Їх читання приносить таке піднесення! Хоча вдячної слухацької аудиторії не густо. Й від того гірко.
Роки ж минають. Тож, може, поки не пізно, усе ж таки спробувати ступити назустріч своєму покликанню? А раптом з того щось вийде? І вона відважилася. Написала листа головному режисерові Львівського театру імені Марії Заньковецької Федорові Стригуну. Улюбленому Стригуну. Якого вони студентами обожнювали. По скільки разів ходили на „Марію Заньковецьку”, де він грав Садовського, а Лариса Кадирова Заньковецьку! То було їхнє з Наталкою улюблене театральне дійство. Стригун у їхніх очах – талант, до якого й підійти боялися. Один раз, щоправда, відважилися. За автографом. І то, скільки було хвилювання! А тепер вона написала йому листа, в якому висловила бажання стати актрисою, просила її прослухати.
Розповіла про це Любі. На диво, дівчина її зрозуміла. Відповіді від Стригуна Інна, звісно, не дочекалася. Люба на це тільки плечима знизала:
– Наївна. Якби артисти на усі листи, що їм приходять від різних пошанувальників, відповідали, то коли б вони й ролі свої грали? Треба їхати до Львова і йти до нього на розмову! Згадає про твій лист, добре. А не згадає, то з нуля почнеш говорити, що тобі потрібно. Їй-богу, Інко, ти наче сьогодні народжена!
Продовження у наступному номері.