Щоб непрочитаною книгою зостатись

Нещодавно побувала в райцентрі, де довгих 30 літ жила. Зустріла знайомого суддю. Пан Анатолій запросив подивитись на відремонтоване приміщення суду (чимало років там народним засідателем була). Якраз мав шлюбнорозвідний процес розпочатись. Жіноча цікавість узяла верх, і я присіла в залі до кількох присутніх, чи то свідків, чи просто глядачів.
Чоловік пояснював, що дружина вже не інтересна для нього, як жінка, бо не до пари йому. І справді, заявник – підтягнутий, елегантний, доглянутий, обличчя свіже. Дружина докоряла благовірному, що завів коханку, не спішить після роботи до сім’ї. Сльози струмували повним обличчям, куделька волосся злиплась на голові, огрядна фігура здригалась від ридань. Якщо чесно, то нічим було „крити” нещасній, коли чоловік зневажливо кинув козир:
— Подивись у дзеркало, на кого ти перетворилась? Тітка – роздавивагон!
Гнів кипів у грудях дружини, слова застрягали в горлі:
— Я ж для тебе й дітей жила, а ти ще й докоряєш!
Суддя, в силу обов’язку, присоромив позивача:
— У Вас двоє діток, дружина трудиться, веде домашнє господарство, а ви з такими претензіями.
І тоді чоловік, отак з олімпійським спокоєм:
— Не про таку подругу життя мріялось. Кінь знайся з конем, а віл – з волом!
І вчувся мені глибоко завуальований зміст у тому коротенькому слові „таку”. Скільки сімей „розлетілось” через подібні причини! Колишня кохана – струнка, вродлива, вимріяна, привітна, з часом перетворювалась на антипод – геть розповніла, з подвійним підборіддям, про косметику і не згадує, стала дратівливою. Кудись поділась привабливість, жіноча загадковість. А чоловік пам’ятає милу, чарівну особу, задля якої ладен був на небо по зорі лізти. Так, дружина смачно готує, в хаті завше лад, діти доглянуті, але глава сім’ї не дуже поспішає додому, все частіше „затримується” на роботі. А там, гляди, і в гречку стрибнути потягнуло.
Винуватити в цьому лише чоловіка, як і жінку, було б помилковим. Винне також і суспільство, що ніколи не бачило в нас жінок, а тільки громадянок, співробітників. Скажіть, на милість, коли слабка половина людського роду чує, що вона — втілення привабливості, граціозності, ніжності? Правильно, раз у рік, під час привітань із нагоди 8 Березня. Що ж нам доленька приготувала? Схопишся зранку – готуй сніданок, відправ дітей у школу, спіши на роботу. Після роботи — марафон із продуктовими торбами по магазинах. Увечері – прання, прасування, кухня, чекання чоловіка, інші „дрібниці” життєвого моря. От і виникає парадоксальна ситуація: дім тримається на плечах дружини, яка чудова господиня і нікудишня пара коханому. Екстремальні обставини роблять із неї своєрідну „тяглову силу”, що за нелюдські старання (хочеться все встигнути) часто-густо крім невдячності нічого не отримує. Ніби й чоловік поруч, і діти, як у всіх, а радості мало. Можна звинуватити „його”, що не допомагає в сімейних клопотах, перетворився в „здобитчика” засобів існування, а останнім часом навіть подається в довготривалі мандри „за бугор”, аби привезти свіжу копійку. Можна поплакатись у фартух, мовляв, ой які нещасні, так і зостались безправними у вільній незалежній Україні.
А можливо, варто проаналізувати дійсність і шукати з неї вихід? Годі сподіватись, що державні мужі (теж чиїсь чоловіки) змінять нелегку жіночу долю. „Власть імущі” більше чомусь уповають на малосильні укази та постанови, не дуже поспішають на ділі зрівняти українок у правах із жіноцтвом розвинених країн Заходу, де слабка половина людства мінімум часу витрачає на домашні клопоти (до її послуг — чудова побутова техніка, гарна розгалужена служба сервісу), має змогу відвідати перукарню, косметичний кабінет, сауну, спортзал, ательє. Правда, останнім часом ніби і в нас для цього з’явилось більше можливостей. Та чи багато затюканих негараздами, що „підкинула” економічна криза, господинь у змозі розжитись на кухонний комбайн, дозволити собі систематичне відвідування салону краси? Поки що маємо те, що маємо. Тому насамперед, самі мусимо докладати зусиль, щоб залишитись для обранців „інтригуючою книгою”, тобто загадковою. Щоб наші супутники життя Йогана Штрауса „Летюча миша”, для якого дружина зоставалась „непрочитаною книгою”. Тоді милий поспішатиме додому, бо в оселі чекатимують його не лише затишок, обід, випрасована сорочка, але й жадані обійми єдиної в світі коханої жінки. Не уповайте тільки на дітей, спільно нажите майно, квартиру, бо може прийти час, коли ними пожертвують заради нового кохання. І тоді не допоможуть ні сльози, ні погрози, ні суди пересуди, та й парткоми з місцевкомами канули в нежиття.
Дехто із читачок мені дорікне: мовляв, і чоловіків захищає, і поради якість нереальні дає (ними не дуже „прив’яжеш” коханого). Тоді перекажу невигадану історію, що сталась у невеликому провінційному містечку і підтвердить мої „теоретичні” викладки.
...Лариса була по-своєму привабливою. З ніжного лиця – хоч воду пий: лагідні карі очі на півобличчя, довга русява коса, постава справжньої полісянки з округлими молодими формами, налита здоров’ям. Чи слід дивуватись, що хлопці хмарою упадали за сором’язливою дівчиною, а подруги їй заздрили. Закінчила в Костополі медучилище, однією з перших серед ровесниць знайшла пару. І роботу до душі отримала — в приміському селі фельдшером; чоловік – педагогом у гімназії, щодня в обласний центр власною машиною доїжджав. Обставини склалися так, що добрий десяток літ я не бачила Ларису. А оце в Рівному на тролейбусній зупинці до мене обізвалась огрядна молодиця, нав’ючена кількома корзинами. Зізнаюсь, не відразу впізнала в ній миловидну колись однокласницю. Позітхали за роками, що сполоханими кіньми над нами пронеслись. Потекли тихою річечкою спогади. У співрозмовниці підростають син і донечка. Життя сімейне склалось. У квартирі – достаток. У людей повагу має. Нагадала, чи то з заздрощів, чи щоб зробити їй приємне, що колись за нею хлопці ходили хмарою. Спохмурніла, гірко промовила: „Давно то було, ніби гарний сон. Ниньки за мною ніхто не упадає. Та й мій Степан на інших став заглядатись”.
Виявляється, не таке вже й щасливе життя в Лариси. Чоловік дорікає, що „розпаслась, як корова”, нахваляється кинути, аби „тільки діти підросли”. Здивувалась, як медпрацівнику можна було до такого дійти. Почула звичне бідкання: часу чепуритись немає — робота, діти, чоловік. От і виглядає у свої сорок на всі п’ятдесят.
Як психолог, порадила „стати іншою”. Жінка лише рукою знічено махнула в безнадії. Та, видать, розмова її зачепила за живе, подзвонила, попросила зустрітись. Спільно намітили, як знову... закохати Степана.
Через три місяці стала фельдшерка стрункішою (таки позбулась зайвих „кухонних” кілограмів). Змінила зачіску, косметика і модна сукня теж придались. Степан спочатку кепкував („сіла на дієту”), потім зацікавивсь („чого це стала чепуритись”), нарешті занепокоївсь („невже завела когось на стороні”). А тут ще й Лариса „переклала” на чоловіка частину домашніх клопотів. Самій „перебудова” теж давалась нелегко, бо краса вимагає жертв. А потім ми придумали ризиковану „авантюру”, що теж мала підсобити справі. Запросила Ларису до себе, просиділи допізна. А Степану вона сказала, що ходила з подругами в кінотеатр. Говорячи це, опускала очі додолу, ніжно посміхалась, слова промовляла якось загадково. Бачили б ви в цю мить чоловіка! Намолов такого, що лише слід було послухати: холодильник порожній, діти голодні, могла б із чоловіком в кіно піти, якщо так припекло, видать, когось має, комусь хоче сподобатись. Запитання зостались без відповіді, аби залишилось трішки загадковості...
Не відразу, та сімейне життя Лариси пішло новим руслом. Чоловік по-новому подививсь на дружину, яка може бути не лише вправною господинею, але і вродливою жінкою. Згаслі через буденщину почуття подружжя спалахнули з новою силою.
Два випадки з життя. Хто назве готовий рецепт сімейного щастя, як і вічної молодості? Та можу стверджувати, що жодна жінка не хоче бути „прочитаною книгою”. Таки добре, коли невеликий її „епілог” залишається на завтра, щоб зацікавити того, на кого розрахований.
Роздуми дубенської
пенсіонерки Галини КУГЕЛЬ записав Василь ЯНОШІ.