ГРОМАДЯНИН О

Продовження. Поч в № №10-14
Якщо тебе товчуть носом об асфальт, то це не означає, що хочуть показати вибоїну на ньому. Громадянина О Варвара-угодниця та її мама товкли докорами, що синочок Петрусь ночами просиджує біля телеекрана. І до нього прийшла ідея.
Одного вечора, присунувшись з роботи, громадянин О забарикадував Варвару-угодницю в кухні, її маму – в туалеті, а синочка Петруся – в спальні. І всівся навпроти телевізора дивитися на зло їм чергову серію “Моєї прекрасної няньки”.
Мабуть, події в серіалі цього разу мали відбутися в повній інтимній обстановці, бо екран раптом згас, залишивши громадянину О лише звукове відображення.
З метою економії електроенергії та збереження зору громадянин О вимкнув світло в кімнаті, заплющив очі і наставив у бік телевізора вуха, як локатори.
Та поки робив ці процедури, у фільм увірвалася реклама. А рекламу шукати – не золото копати. Але це робота. Так подумав наступного ранку громадянин О, випускаючи з полону Варвару-угодницю, її маму та синочка Петруся. Чому б не спробувати собі?
Так із філармонівського нявкала громадянин О перетворився одного дня на працівника рекламної фірми “Благодать”. Йому виділили кабінета, телефона встановили. Директор фірми відразу спрямував:
— Беріться за слухавку і рекламою займайтеся. Від того залежатиме ваш заробіток.
Громадянин О миттю вхопився за трубку. А в ній уже запитують:
— Це пожежна? Вітольд Павлович?
Нікнути б та пояснити, що не туди потрапили. Але цікавість взяла гору. Громадянин О слухав далі:
— Вас турбують із четвертого ЖЕКу. Тут у дев’ятиповерхівці господарі ключ від квартири загубили. Просять подати драбину на балкон. Плата – як годиться. Скеруєте техніку?
“А мені то що, — прикинув громадянин О.— Скерую. Бо знайду рекламу чи ні, а гроші в кишеню вже просяться”.
Тож мовив у слухавку:
— Скеровую. Чекайте. Але розрахунок – готівкою. І негайно. Поки техніка до вашої дев’ятиповерхівки доїде, щоб гроші були на бочці.
І назвав суму та адресу фірми. Суму — вигадану, адресу — реальну.
Не встиг і дух перевести від задоволення, як примчав гінець із ЖЕКу. З готівкою. Подякував йому за оперативність і послав техніку зустрічати… Телефон озвався знову. У слухавці почувся жіночий голос на кшталт Вєрки Сердючки:
— Пожежна? Вітодьд Павлович? Срочно направляйте на базар Свійського спецмашину з громкоговорітєлєм! Продавци-часники проєзд із базара закрили своїми торбами і не дають возможності Івану Івановичу з етого базара на “БМВ” виїхать срочно на обєд!
Покласти б слухавку. Та й квит. Але ні.
— Напрвляю,— спокійним голосом проказав громадянин О.— І щоб натуроплата негайно була в моєму кабінеті! Назвав адресу і вгамувався, розмірковуючи, що йому за це припаде… За десять хвилин ( громадянин О час засік) у кабінет двоє чоловіків вкинули… дівицю із зачіскою “ кобилячий хвіст”.
— Нате натуроплату,— сказали.— Робіть із нею, що хочете. Це від Івана Івановича!
У цю мить у кабінет громадянина О зазирнув директор фірми. Побачивши на підлозі розпластане тіло дівиці із незвичною зачіскою та біля нього двох захеканих чоловіків, він мовив:
— Працюйте, але не запрацьовуйтеся!
І зник за дверима.
Замість дівиці громадянин О попросив у чоловіків десятку. І запевнив, що спецавтомобіль з гучномовцем на ринок Свійського уже відправили…
Наступний дзвінок не забарився.
— Алло, це ти, стерво в шоломі і з гаком у руках? — прошипіла хриплим голосом особа середнього роду. — Проблем хочеш? Якщо ні, то припри на мою дачу дві цистерни води для будівельників! Справишся – після виходу на пенсію влаштую тебе охоронцем на свою дачу!
Брязнути б слухавкою. Але ні, громадянин О про майбутню пенсію подумав. І погодився:
— Припру. Аж чотири бочки. Давайте адресу.
До кінця робочого дня громадянин О ще встиг “відправити” пожежну техніку на оздоровчий комплекс, міське сміттєзвалище, футбольний матч та присадибну ділянку помічника народного депутата. Натомість отримав запрошення на масажні процедури, власний загублений паспорт, суддійський свисток і мішок капусти…
Іде громадянин О з роботи додому з мішком капусти за плечима, складає план завтрашніх заробітків. Та озирається, чи не біжить за ним ніхто з обдурених клієнтів… Совість не гризе ніскілечки. Бо ж хіба він — пожежна частина? Хіба винен, що вони телефонують не знати куди?..
Аж тут – натовп. З кілками та каменюками в руках. Стоїть на шляху і скандує:
— Махінаторів – до відповідальності! Здирників – у тюрму!..
І до громадянина О. Вхопили за лацкана нового піджака, трясуть, як грушу, і допитуються:
— Де обіцяне? Де?!
А громадянин О у відповідь:
— Я всього-на-всього – клерк. У начальства запитуйте. Воно технікою розпоряджається…
— Ми так і знали! — крикнув натовп. — Тюлька попадеться, а крупняк у каламутній воді сліди замете! Не вийде! Не дозволимо!
І з цими словами натовп рушив у бік рекламної фірми. Попереду крокував з гордо піднятою над головою цеглиною знайомий гінець із четвертого ЖЕКу, вигукуючи:
— Я адресу знаю! Не заховаються!..
Жаль громадянину О стало директора фірми. Дуже жаль. Як і своєї роботи. Хоча після цього фірмі реклами не бракуватиме.
Продовження у наступному номері.