400 РУБЛІВ ЗА ПАЗУХОЮ...

У дев’ятирічному віці Володю Євтуха з Привільного Дубнівського району вважали найкращим гармоністом не тільки у селі, але й у всіх навколишніх. Не дивно, що сільські парубки сповна користувалися послугами юного віртуоза, який до третіх півнів у вихідні і святкові дні забезпечував музичний супровід на танцях. Місцеві хлопці і дівчата, а також юнь з Підгайців, Кораблищ, Перемилівки Млинівського району та з Молодава, Івання, Мирогощі Дубнівського насолоджувалися чарами танцювальних ритмів.
Звісно, за багатогодинними розвагами і веселощами парубота не забувала і про підлітка, голова котрого ледве виглядала із-за гармошки. Кілька „касирів” збирали плату за музичні послуги і винагороджували нею хлопчину: гроші просто з шапки висипали Володі за пазуху в сорочку. А вдома цідліток витрушував на долівку купу рублів. Як правило, він „награвав” за ніч 300-400 рублів. Для порівняння: оклад голови колгоспу на той час становив близько 360 рублів. Вся ота виручка спрямовувалася у сімейний бюджет. А кроїти цей бюджет доводилося у розрахунку на шість дитячих ротів: Євтухи, крім Володі, виховували синів Василя, Андрія, Демида, Омеляна та донечку Галинку...
Потяг до музики у Володі був, очевидно, закладений на генетичному рівні. Дідусь грав на сопілці, мамин брат Тарас — на гармошці, батько — на скрипці і гітарі. Музичне обдарування привело батькового брата Якова в 1938 році у Краківську консерваторію. Однак провчився юнак тільки рік, бо на європейському континенті запалала Друга світова війна, у полум’ї якої і пропав Яків. У 5 літ взявся переймати музичну родинну естафету Володя, бо вправно грав на сопілці. У 8 років за рекордно короткий час — за одну ніч — „освоїв” гармошку. Але юний митець не хотів обмежувати свою творчу цілину цими інструментами і надумав опанувати гру на мандоліні. Де ж взяти мандоліну? У голові хлопчини зародилося цілком щире бажання: про свою мрію написати в Москву — і не будь-кому, а самому Йосипу Сталіну.
ПРОДАВ ЧЕРЕВИКИ — КУПИВ МАНДОЛІНУ...
У 1949 році десятирічний вундеркінд потів над аркушем з учнівського зошита: писав лист генералісимусу Сталіну — великому другові усіх радянських дітей. У своїй сповіді Йосипу Сталіну Володя не просив казкових багатств, а лише грошей, щоб купити мандоліну. Написане вклав у конверт і каліграфічним почерком вивів: „Москва, Кремль, Йосипу Сталіну”.
Минув місяць, другий після отих епістолярних вправ і хлопчина у полоні дитячих забав забув про своє писання. Аж десь перед святом 8 Березня у Привільне в оселю Євтухів завітала делегація у складі кількох поважних чиновників: серед них були представники районного й обласного відділів освіти, а також НКВС.
— Чи тут проживає Володимир Євтух? — поцікавилися гості.
Угледівши у своїй хаті гарно одягнених і серйозних незнайомців, Віра — мама Володі — впала навколішки і, заломивши натруджені руки, стала просити у них прощення за сина. Сердешна ненька навіть не здогадувалася, що витворив наймолодший син, але, знаючи його схильність до витівок, припускала, що він десь „согрішив”. Не секрет, що появу незнайомців жінка витлумачила як можливе виселення із села, адже такі заходи у післявоєнні роки влада проводила неодноразово.
Втім, ситуацію згладив один із чиновників, який пояснив причину візиту до Євтухів: Володя писав Сталіну і просив грошей на мандоліну. Мама нічого не знала про синове послання, тож і цю новину сприйняла з острахом. Але візитери розпитали жінку про сім’ю, дітей і пообіцяли допомогти.
Мабуть, лист Володі Євтуха до кремлівського адресата не дійшов, але районне та обласне начальство вирішило все-таки чимось допомогти родині малолітнього писаря. Весною 1949 року Євтухи одержали п’ять пар черевиків — влада взула усіх хлопців. Але Володю такий презент не тішив. Напередодні Великодня він успішно продав на базарі взуття і за виручені гроші купив... мандоліну. За цю першу в житті і, мабуть, останню гендлярську операцію „підприємцю” перепало на горіхи, але спомин про миттєву прикрість вивітрився з пам’яті, натомість залишилася мандоліна, на якій юний „сталініст” швидко навчився грати. Згодом підкорив також баян, акордеон, гітару, балалайку та інші музичні інструменти...
ХАЗАНОВА З МУЗИКАНТА НЕ ВИЙШЛО...
Після закінчення школи Володимир Євтух вступив у торгово-кулінарний технікум. Але хазановська стезя у мистецтві його не приваблювала. Відтак, став актором облмуздрамтеатру. Звісно, після відповідного конкурсу. Коли відслужив в армії, родина скерувала його вступати в Український інститут інженерів водного господарства, але в останню мить вчорашній „дембель” передумав і подав документи у Рівненське музичне училище. Лише після першого семестру зізнався мамі, що вчиться не на інженера. Ненька з гіркотою сприйняла цю звістку, але згодом змирилася. А ось батько схвалив вибір сина.
За більш як сорокарічну творчу діяльність Володимир побував на різних щаблях культурно-дозвілєвої роботи: від художнього керівника будинку культури до завідуючого районним відділом культури, від викладача музичної школи до керівника аматорського народного хору села Береги. І всюди митець намагався сповна реалізувати свій творчий потенціал, подарувати людям духовний затишок. У складі аматорського народного чоловічого вокального квартету „Байда” разом зі своїми побратимами по пісенному ремеслу Вадимом Баласом, Василем Литвинчуком, Григорієм Шумельчуком, а також Анастасом Власюком, Григорієм Вєтровим, Сергієм Іщуком, Миколою Салогубом, Миколою Муляром (склад квартету змінювався, лише Володимир Євтух і Василь Литвинчук — незмінні учасники з часу його творчого дебюту) побував у багатьох куточках колишнього СРСР, України, Рівненщини, про що свідчать численні нагороди. Але ніколи Володимир Євтух не зазнавався, завжди підтримував самодіяльних митців. А у веселому товаристві із сердечною теплотою згадує свій музичний дебют на парубоцьких вечорницях і, звичайно, про лист Йосипу Сталіну. Очевидно, якраз ці події післявоєнного дитинства остаточно визначили подальшу долю самобутнього митця і розважливого чоловіка...
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.