Про порушення прав наших громадян за кордоном сьогодні говорять дуже багато. Мабуть, про причини того, чому українці, знаючи про те, що переходячи Державний кордон, скоюють правопорушення, говорити не варто. Українське полісся сьогодні насправді просто виживає. Робочих місць по селах практично нема, тож ”живу» копійку заробляють хто як може. І досить часто саме таким протизаконним методом – перенести чи перевезти якийсь товар через українсько-білоруський кордон. За це можна отримати 20, 50, а коли пощастить, то й цілих сто гривень, які для поліщуків є значною сумою. Картоплю, овочі та фрукти вони вирощують самі, також тримають якусь живність. Тож як кажуть, з голоду не пропадуть, проте ще ж потрібно одягатися в щось, за щось придбати для дітей усе необхідне в школу. А тому, отримавши пропозицію незаконно перетнути кордон, люди досить часто погоджуються на неї.
Заробити декілька гривень захотів і п’ятнадцятирічний Василь П. Хлопець з доволі бідної і багатодітної родини, хоча на Поліссі майже усі – такі. Бачачи, як сутужно матері (сім’я без батька) він після закінчення дев’ятого класу вирішив допомогти їй і самотужки заробити хоч якусь копійчину. А так як працевлаштуватися у селі ніде й дорослим, не говорячи про підлітка, то Василь і вирішив погодитися на пропозицію давнього знайомого. Віктор, житель білоруського міста Давид-Городка, запропонував перенести через українсько-білоруський кордон поза пунктом пропуску декілька сумок, у яких був коньяк, до села Нижній Теребежов Столінського району.
”Було близько четвертої години ранку, коли я переніс сумки через кордон до околиці села, — пригадує хлопець. – Раптом я зіткнувся з двома білоруськими прикордонниками. Вони запитали, хто я, звідки і чи є у мене якісь документи, а коли почули, що ні, то по рації викликали підкріплення. Згодом автомобілем приїхало двоє чоловіків, один з яких представився капітаном С. На вигляд йому близько тридцяти років, середнього зросту, спортивної статури, коротка стрижка. Вони посадили мене в автомобіль марки ”Опель-Вектра» темно-синього кольору і повезли на митницю у Верхній Теребежов. Там, оскільки я був неповнолітнім, допит проводився у присутності вчителя місцевої школи. Я давав пояснення щодо походження товару, на чиє замовлення я його переправляв. Допит тривав близько години, вони оформили усі необхідні документи, які я підписав. І увечері того ж дня мене офіційно передали українським прикордонникам, а товар, який я переніс, конфіскували».
Наляканий підліток поспішив якомога швидше потрапити додому. Та він і подумати не міг, що пройде рік і він знову зустрінеться з тим самим капітаном. До Василя звернувся знайомий білорус, який запропонував підзаробити. ”Для цього потрібно було переправити три сумки поза пунктом пропуску через держкордон в село Нижній Теребежов, — розповідає він. – Я хотів заробити декілька гривень, тож погодився. Близько дванадцятої години я завантажив три сумки в коляску мотоцикла і перетнув державний кордон України. Уже в Білорусії, на околиці села Нижній Теребежов я зустрівся з Сергієм, тим чоловіком, для якого віз товар. Під час передачі сумок ми не помітили, як до нас підійшов чоловік у цивільному. Він повалив на землю Сергія, а я, побачивши це, кинув товар, мотоцикл і почав втікати. Однак мене наздогнали і затримали двоє прикордонників. По рації вони викликали підкріплення і скоро до нас приїхав автомобіль УАЗ, куди посадили нас з Сергієм. Нас доставили у комендатуру і почали допит. Його проводив чоловік у цивільному. На вигляд йому років 30-35, середнього зросту, повної статури, коротка зачіска. Також там був той самий вчитель місцевої школи, який був присутнім, коли мене затримали вперше. Мене розпитували про те, звідки товар, хто замовив мені його доставку в Білорусію і якими стежками я його перевіз через кордон. Опісля я підписав протокол допиту і цей чоловік, який проводив допит вийшов з ізолятора разом з вчителем».
Пройшло декілька хвилин і до кабінету зайшов офіцер. Він привітався з хлопцем і запитав, чи не пам’ятає він його. Василь відповів ствердно, бо дійсно впізнав капітана С. ”Він сказав, що я повинен погоджуватися на будь-які умови, які він мені поставить, — продовжує розповідь хлопець. – Адже я незаконно перетнув білоруський кордон на моторизованому засобі, а тому, відповідно до останніх змін у кримінальному кодексі сусідньої держави, мені за це загрожувало ув’язнення. Капітан С. сказав, що допоможе мені, однак ми повинні про дещо домовитися. За його словами, я повинен був надавати йому інформацію щодо тих людей, які перевозять контрабанду через кордон, шляхи, якими вони це роблять, час та місце передачі товару. За кожну достовірну інформацію офіцер обіцяв мені грошову винагороду. Він дав мені клаптик паперу, на якому був написаний номер телефону і сказав, що за цим номером я маю йому телефонувати. Я дуже добре розумів безвихідь ситуації, в яку потрапив, а тому змушений був погодитися на пропозицію капітана. Капітан С. зрадів і сказав, що я правильно зробив і я навіть не буду оплачувати штраф за незаконний перетин кордону, а ще сказав, що мене дуже швидко відпустять».
Того ж дня хлопчину передали українським прикордонникам. Товар, який він перевозив через кордон, був конфіскований разом з мотоциклом без рішення суду. Повідомлення про необхідність сплатити штраф Василь не отримував, а номер телефону, який йому дав капітан, викинув. Сьогодні він і близько не підходить до того місця, де має бути демаркована лінія державного кордону, якої, проте, немає і досі. Каже, що боїться, щоб знову не зустрітися з офіцерами прикордонної служби Білорусії, з якою у нас нібито дружні, добросусідські відносини. З офіцерами, які не гребують працювати такими методами, не враховують, що перед ними — практично діти.
Погодився підзаробити таким чином і Михайло Г., сімнадцятирічний житель одного з прикордонних сіл Рівненської області. Його попросили перенести через кордон сумку, у якій був якийсь одяг. Хлопчина, звісно ж, погодився, адже декілька гривень ой як потрібні школяреві на різні шкільні приладдя та інші потреби. Тож, взявши сумку, пішов лісом по той бік кордону. Михайло, як місцевий житель, чудово знає усі лісові стежини, тож перейти кордон поза межами розташування пункту пропуску ”Городище», йому не було великою проблемою.
”Було близько дев’ятої години вечора, коли я, будучи уже на території сусідньої держави поблизу села Нижній Теребежов, побачив того чоловіка, якому мав віддати сумку, — пригадує хлопець. – Він стояв біля мотоцикла ”Дніпро». Я попрямував до нього, аж раптом з’явилися люди у формі прикордонника. Спершу підійшов один чоловік, через декілька хвилин він покликав інших. Згодом я дізнався, що це були співробітники відділу прикордонної комендатури ”Речиця» Державного прикордонного комітету Республіки Білорусь: начальник відділення – заступник начальника відділу прикордонної комендатури ”Речиця» капітан Б. Він був невисокого росту, міцної тілобудови, його світле волосся було коротко підстрижене. На вигляд йому біля 35 років. З ним був лейтенант Н. Він високого росту, худорлявий, чорне, коротко стрижене волосся. Йому десь 25 років. З ним підійшов і прапорщик Д. Вони запитали, звідки я, чи маю при собі якісь документи. Коли почули, що з України, то відразу сказали, щоб я ішов за ними».
Так юнака доставили в прикордонну комендатуру ”Речиця». Офіцери детально розпитували, з якою метою він перетнув державний кордон. Там же і оформили протокол про адміністративне правопорушення та затримання. Опісля відвели в ізолятор тимчасового тримання, де Михайло провів ніч. ”Близько восьмої ранку в ізолятор зайшов Н., який розпочав розпитувати, хто з моїх земляків займається контрабандою, — розповідає хлопець. – Він розпитував, чи знаю я, які товари везуть і якими шляхами їх переправляють через кордон, де і кому передають. Також він цікавився, чи знаю я щось про наших прикордонників, про те, чи допомагають вони контрабандистам. А згодом запропонував конфіденційно співпрацювати з ним. За його словами я мав надавати йому таку інформацію, а він за те платитиме мені гроші. Лейтенант Н. дав мені клаптик паперу, де був написаний номер мобільного телефону. Він сказав, що по цьому номеру я маю йому телефонувати і надавати усю інформацію, яка його цікавитиме. У відповідь я сказав, що не знаю, хто в нашому селі займається контрабандою, а тому ніякої інформації надавати не буду. На мене почали психологічно тиснути. Віталій Нестерчук разом з іншим колегою погрожували мені дуже великими штрафними санкціями за незаконний перетин державного кордону, тож я зрештою погодився виконати їхні вимоги. Мені відразу принесли якісь документи, у зміст яких я не встиг вчитатись, на яких наказали поставити свій підпис. Під їхнім тиском я це зробив. Опісля мені сказали, що ось-ось передадуть мене українським прикордонникам і вивели з ізолятора надвір. Згодом, коли я вже був біля автомобіля, до мене підійшов капітан Бєлоусов і сказав, що я повинен надавати їм цю інформацію. Ще він пригрозив, що якщо я відмовлюсь і ще колись до них потраплю, то він мене надовго закриє в камері».
Опісля Михайла відвезли до прикордонної застави і передали українським прикордонникам. Саме їм хлопець і розповів про ту пригоду, яка трапилася з ним. Віддав і клаптик паперу з номером телефону, який йому дав лейтенант Н.
У розмові з Михайлом відразу видно, що йому неприємно згадувати те, що з ним трапилося. Воно й не дивно, адже неповнолітній юнак по-справжньому злякався, коли його затримали на території сусідньої держави, відвезли в ізолятор і почали погрожувати. Усе це ще можна було би зрозуміти, якби на місці худорлявого, неповнолітнього хлопчини був кремезний дорослий чолов’яга. Чи, можливо, білоруські прикордонники, остерігаючись ”співпрацювати» з дорослими українцями, вирішили здійснити спробу завербування неповнолітніх?! Їх же і залякати куди легше, пригрозити, а ще – вони більш довірливіші і тому вірять усьому, що їм скажуть дорослі. Та чи не соромно тим ”хоробрим» офіцерам, які діють такими методами?! Невже білоруські спецслужби на даному етапі розвитку переорієнтувались тільки на малолітніх?
Олеся КІШКА.
