Сябри морили голодом, били

Своє журналістське розслідування щодо цієї проблеми я розпочала на Волинському Поліссі, однак згодом мені з сумом довелося констатувати той прикрий факт, що подібні випадки порушення прав людей і спроба залучення спец органами РБ громадян України до негласного співробітництва, є не лише непоодинокими, але і зустрічаються вони, окрім Волині, і на території інших областей нашої держави. Зокрема, на Рівненщині...

Мене затримали на...моїй землі

Руслан Г. протягом останніх трьох років на добровільних засадах був помічником Державної прикордонної служби України. А тому часто здійснював обхід та ремонт прикордонних знаків, тож кому, як не йому знати, де проходить лінія кордону.
„Рік тому я поїхав своїм мотоциклом перевірити прикордонний знак „Державний кордон України”, який знаходиться десь за кілометр від села Смородськ (Рівненська область) – розповідає чоловік. – Там я займався упорядкуванням прилеглої території, а через якийсь час побачив, що територією України до мене прямує білоруський прикордонник, який наказав мені підійти до нього. Я відмовився і, повернувшись, кинувся навтьоки”.
Однак відбігти Руслан встиг недалеко, бо його збив з ніг інший прикордонник РБ, який в цей час перебував у засідці на території нашої (!!!) держави. „При цьому він вдарив мене ногою по коліну, а гумовим кийком наніс удар по обличчю – продовжує розповідь пан Руслан – Вони були озброєні автоматами, а один з них, направивши на мене, лежачого, зброю, наказав не вставати. По рації вони викликали автомобіль, сказавши, що потрібно доставити порушника (!!!) державного кордону. Коли ж я сказав, що затриманий незаконно, один з них порадив мовчати і не рипатися, бо „припаяють” ще і напад на прикордонний патруль”.
Коли ж під’їхав автомобіль, то білоруські „бійці” перевели Руслана через кордон і вже на території РБ, вилучивши мобільний телефон та де кілька гривень, які згодом так і не повернули, почали складати протокол про незаконний перетин держкордону.
„Написали, що я зайшов на їхню територію на чотири кроки у пошуках сінокосу, – продовжує спогади чоловік. — В прикордонній комендатурі „Речиця” мене завели до кабінету, на дверях якого висіла табличка „Ольховий А.Р.” Підполковник, який там знаходився, почав розпитувати про обставини мого затримання. Однак, коли я повідомив йому, що мене затримали на Україні, він це просто проігнорував. Його більше цікавила інформація, хто з мешканців с. Смородськ займається контрабандною діяльністю, якою є ситуація в прикордонні. В кінці розмови мені запропонували співпрацю, — надавати необхідну їм інформацію”. Після цього Руслана відвели в камеру, а вже наступного дня передали українській стороні в пункті пропуску „Городище”. При цьому наші „брати – слов’яни” вручили йому квитанцію на оплату штрафу, сума якого становить близько 300 доларів.
Свідком того, що трапилося з Русланом, був його односельчанин, який того дня працював на сінокосі. Мабуть, білоруським прикордонникам, які заступають нести службу по охороні кордону своєї держави, слід давати карти з детальним його позначенням, (адже на тому місці, де розвивалися усі вищевказані події, лінія кордону є чіткою, оскільки там – рівнина, на якій проорана смужка шириною близько одного метра), а то вони на землях України поводять себе куди вільніше, аніж місцеві жителі. А ще – провести інструктаж щодо перевищень ними службових повноважень і пояснити, що незаконний перетин державного кордону України білоруськими прикордонниками зі зброєю кваліфікується як злочин та посягання на територіальну цілісність і недоторканість України.

Нам давали на добу лиш склянку чаю і скибку хліба.

Того злощасного зимового вечора Сергій Д. зустрівся зі своїми друзями. У двох з них були мотоцикли, тож хлопці вирішили покататися.
На жаль, Білорусія до цього часу не ратифікувала з Україною договір „Про державний кордон” і тому на місцевості візуально тяжко зорієнтуватися де закінчується одна країна і починається інша. Тож втративши орієнтири, друзі заїхали на територію сусідньої Білорусії. Там їх і затримали озброєні прикордонники. Згодом приїхала група білоруських прикордонників, яка відвезла затриманих у прикордонну комендатуру „Речиця”, де усіх відвели у камери. До речі, одного із затриманих — неповнолітнього, вони били. Після того, як він повернувся додому, медики місцевої лікарні зафіксували на його тілі численні гематоми.
Проте одному з них, — Анатолію Д. вільної камери вже не було, тож хлопця відвели в одне із службових приміщень. А щоб не втік, то...прикували наручниками до батареї. За ніч йому так перетисло руку, що лікар згодом сказав, що якби він пробув у такому становищі ще трохи часу, то це могло б призвести до трагедії, — хлопець міг залишитися без руки.
„І я, і мої друзі ночували у камерах, які зовсім не опалювались, тож ні про який сон не було і мови, — цілу ніч я ходив по камері, щоб хоч трішки зігрітись, — розповідає Сергій – А вранці мене викликали на допит. Офіцер, який його проводив, розпитував про соціально-політичну обстановку в Україні, про порядок несення служби українськими прикордонними нарядами. А ще – чи не знаю я серед місцевого населення тих, хто займається контрабандною діяльністю. „Пізніше той офіцер запропонував мені співпрацювати з ним, казав, щоб я дуже добре подумав щодо цього — продовжує Сергій – Він давав мені номер свого телефону і сказав, щоб я телефонував йому одразу, як тільки щось знатиму про контрабандні перевезення. Я йому відповів, що співпрацювати з ними я не буду”.
Згодом нас примусили підписати протокол, де було вказано, що білоруські прикордонники затримали нас тоді, коли ми здійснювали контрабандне перевезення товару. Ми заперечували і відмовлялися підписувати ці папери, однак вони психологічно тиснули на нас, ображали нецензурними словами, а одного з нас вони обрали своєю „жертвою” і декілька разів били на наших очах. Ось таким чином нас змусили це підписати”.
Згодом, зустрівшись з тим хлопчаком, якого били і який став головною „жертвою” білоруських прикордонників, я довго не могла повірити, що цій дитині вже виповнилось шістнадцять, — невисокого зросту, худенький, у його погляді, окрім суму, було ще щось таке, чого я так і не змогла осягнути. Мабуть, це можуть зрозуміти лише ті, хто пережив те, що довелося пережити цій дитині. Адже усі чотири доби, які хлопці провели у камерах, їм не тільки довелося потерпати від холоду, — їх ще морили голодом, даючи на день склянку чаю і єдину скибку хліба. Проблемним було і відвідування санвузла, примушували чекати по кілька годин, поки хтось з прикордонників не відреагує на їх прохання.
Також хлопців використовували для ... підготовки репортажу журналістами Республіки Білорусь, при цьому наказували розповідати про себе неправдиву інформацію, ніби вони везли через кордон контрабандний товар.
Слухаючи розповіді усіх тих людей, з якими я спілкувалася під час проведення цього розслідування, якось мимоволі забуваєш, що живеш уже у третьому тисячолітті, де говорять про права та свободу, захист громадян, відстоювання їх честі та гідності. А може тому воно так і є, що про усе це лише говорять?

Олеся МАКСИМЕЦЬ,
Рівне.