Ми ще не вмерли і тоді...

Десять років тому, як і нині, рівняни готувалися до Нового року. Багатьом здавалося, що саме ті казкові хвилини, яких кожен чекає з нетерпінням, щось неодмінно повинні змінити в суспільстві, у житті кожного зокрема, поставити з ніг на голову чи навпаки. Але нічого глобального не відбувалося. Ночами в Рівному, як і раніше, миготіли ртутні лампи. Тим часом криміногенна ситуація залишалася надзвичайно напруженою. Ще б пак, адже середня зарплата рівненського міліціонера становила лише 120 гривень.
Щоб розгледіти, яким було Рівне десять років тому, не обов’язково зазирати у шпаринки не такої вже й віддаленої від нас історії. Варто тільки уявити, що там, де зараз ваблять око різнобарвні фасади офісів, десять років тому нинішні акули місцевого бізнесу буквально прорубували ( за допомогою молота, долота і, безперечно, сокири) не “вікна в Європу”, а входи до приміщень, де ще вчора хтось мешкав. Таким чином нові буржуа боролися за квадратні метри перших поверхів житлових і нежитлових будинків у надії відкрити поближче до вулиці й пішоходів джерела нових своїх прибутків — крамнички та кафешки.
Тим часом місто зачаїлося у напівтемряві, адже борги за електроенергію продовжували зростати. А винахідливі рівненські освітяни, щоб уникнути непередбачених ситуацій, які могли виникнути в темних класах, планово відключали світло у школах. Уроки і перерви через те стали коротшими, а відпустки вчителів — значно довшими. Місцеві спудеї теж забули про навчання, але ненадовго. Це були всього кілька днів повної “розслабухи”, веселих і, головне, розумних жартів і спілкування з собі подібними на святі гумору, ім‘я якому Шалантух, а простіше — фестиваль студентських естрадних мініатюр.
Чиновники від культури задумалися раптом над тим, як схрестити театр із філармонією (адже в місті й так було кому проїдати й без того жалюгідний бюджет), і чи вийде з того їхнього нехитрого задуму щось путнє. А пересічний рівнянин, який мешкав у холодній і темній квартирі, нагадував оптиміста-декабриста. А місцеві ЗМІ у середині листопада без великої надії все-таки висловлювали сподівання, що наступний рік стане переломним у процесі приватизації, а роздержавлені підприємства все-таки дочекаються хороших власників, і вітчизняна економіка нарешті підніметься з руїн.
Разом з непереборним оптимізмом у багатьох рівнян уже тоді прокидався патріотизм. Але не простий, а пивний, адже місцеві гурмани нарешті оцінили смак пляшкового пива нових сортів. А працівникам Рівненського пивзаводу в пивному патріотизмі сприяли спеціальні талони, за якими вони щомісяця отримували у фірмовому магазині заводу 10 пляшок цього смачного і поживного напою. Схоже, наше рідне місто почало виринати з непроглядної темряви боргів і криз...
Однак місцеві політики навіть у період “ртутного затемнення” були вірними своїй справі. Рівненські ліберали, наприклад, на ту пору не переймалися передноворіччям, а бідкалися про текст державного гімну, в першому рядку якого, на їхнє переконання, за будь-яку ціну потрібно було змінити дві літери, які б вселили впевненість у тому, що “не вмерла України ні слава, ні воля”.
А плин часу відчували всі, незалежно від політичних переконань і посадового окладу, адже спинити його не під силу навіть найлегітимнішим депутатам чи президенту. Тому центр нашого міста знову перетворився на казковий подіум, на який ніби вийшла помилувати око струнка зелена красуня. Чиновники, незважаючи на суцільні економічні негаразди, вручали новорічні подарунки дітям із малозабезпечених і багатодітних родин.
Тоді, втім, як і нині, зустрічалися й скептики, які лукаво запитували тих, хто вірив у казку про Санта-Клауса: “Хто вам сказав, що незабаром настане новий рік? Календар? Але ж календарі брешуть, як справедливо зауважив герой Грибоєдова двісті років тому. Тоді хто? Де той авторитет, якому можна довіритись і незаперечно стверджувати, що Новий рік настав саме тоді, коли було сказано. Адже людство постійно змінює способи відліку років, і кожен народ зустрічає початок чергового річного астрономічного циклу в зручний для себе час”.
Наталія Левчун,
Рівне.