Хто на пероні, а хто у вагоні

У напівпорожній залі завдяки активності і спритності парламентських спринтерів-кнопкодавів де-юре, так би мовити, постійно видається «на-гора» приблизно дві з половиною сотні голосів. І «найморальніший авторитет» держави із президії мовчки спостерігає за отою біганиною і хоч би коли дорікнув партнерам по коаліції, щоб голосували лишень за себе, а не «за того хлопця». Як важко йому корчити поважну міну, коли у душі дев’ятий вал емоцій. Зміни до Конституції 2004 року, проголосовані галопом разом з іншими питаннями у так званому пакеті, стали серйозним гальмом не тільки для розвитку суспільства, а й для утвердження демократичних начал. Ті, хто лобіював політреформу, сьогодні не схильні визнати яловості своїх політреформаторських трудів. Бо куди не кинь у Конституцію — все загнано у глухий кут політичної безвиході. Буквально ж перше питання порядку денного життя країни про дострокові вибори стало непрохідним каменем спотикання. І знову доводиться повертатися до зміни законодавчих норм, бо горе-реформа — то мильна бульбашка від удосконалення Конституції. Дехто із політологів численні рогатки у змінах до Конституції схильний вважати законодавчою диверсією, свідомо спрямованою на підрив незалежності. Розумію, що такі думки мають право на існування, однак не вважаю за потрібне їх абсолютизувати. Швидше схарапуджені від страху потрапити у політичний нокаут після президентських виборів 2004 року птахи гнізда Кучминого стали розробляти варіанти убезпечення своїх патронів від можливих гірких наслідків. І одним із таких варіантів міг бути перехід до парламентсько-президентського правління. Будемо відверті: за Кучми у «верхах» заправляли не дурні. Відтак цілком об’єктивно передбачили, що народ не підтримає кандидата від влади. Отож, за такого розвитку подій «визріла» ідея урізання повноважень новообраного Президента. Зверніть увагу, що цю ідею вдалося реалізувати вже у ході виборів 2004 року. Борони, Боже, якби головний невдаха минулих виборів Президента України у якийсь неприродний спосіб став би очільником держави, то потреба у тій реформі відпала б принаймні на років чотири-п’ять, тобто до наступної президентської кампанії. А те, що деякі «архітектори» тієї реформи запевняли: вона потрібна незалежно від прізвища, яке носитиме Президент, — не що інше, як потреба самопіару. Тоді чомусь у всіх «реформаторів» «дах поїхав» і ніхто не допетрав, що зміни форми державного правління мають затверджуватися народом на референдумі, а не кількома сотнями навіть обраних народом парламентарів. Не хотілося б до річниці липневого купайлівського «заморозку» згадувати про перебіжчиків, чи то пак, зрадників, як їх охрестила опозиція. Не можу не згадати керівника фракції соціалістів Івана Бокого. Власний журналістський хист цей, без сумніву, обдарований газетяр, спрямував на приниження Президента, що не робить честі нікому, в тому числі і Бокому. Опуститися до рівня базарного базіки і хизуватися неприхованою злістю, яка так і пре з вуст парламентського ціцерона, ймовірно, може лише людина із комплексами. Хто знає, чи, бува, низькорослість і щось схоже на чубчик на лисій, як бубон, голові не спричинили ядучість і заздрість до високого й розумного красеня в обладунках Президента України? Власне, порцію словесної отрути на адресу Ющенка випльовують й інші, так би мовити, словотворці із депутатськими значками. Схоже, у парламентській залі відбувається неофіційний конкурс: хто найболючіше вжалить гаранта Конституції. Деякі недалекі, але галасливі персонажі один перед одним наввипередки поспішають кольнути Президента. Невже згодом власні «спічі» обговорюють у кулуарах і тішаться тим, що ніколи нікому честі не додавало? Спадає на думку, що таким чином намагаються помститися йому за те, що самі ніколи не досягнуть його інтелектуальних і державних вершин. А скільки у нас нині правників розвелося? Подекуди до сміху тішить постійний парламентський коментатор із вусиками і відомим прізвищем. Шморгаючи носом, він видає юридичні поради, у які, мабуть, вірить тільки сам. Причому цікаво те, що він за фахом не юрист. Якщо ж за великим рахунком, то й диплома ніякого не висидів ні в парламенті, ні у вищому навчальному закладі. Насторожує інше: закон один, але правники Секретаріату Президента, Верховної Ради чи уряду тлумачать його кожен на свій розсуд. І кожен претендує на істину. А в якій площині вона знаходиться — відповісти складно. Принаймні ота юридична розхристаність і «бойові дії» на законодавчому полі наштовхують на те, що удосконалювати закони і Конституцію України треба, як і шукати прохолоду у цю спекотну погоду. Але це слід робити не в умовах затяжної політичної кризи, коли від чварів голова йде обертом, а в благодатній парламентській і позапарламентській атмосфері. Така атмосфера можлива після подолання політичної кризи. Один із кроків її подолання — дострокові парламентські вибори. І як би комусь не хотілося випробувати на них свою політичну долю, вони відбудуться. Хоча б тому, аби більше нікому не свербіло торгувати волевиявленням виборців. Аби ця сверблячка не набрала масштабів епідемічного лиха, деяким діячам слід вчасно ввести ін’єкцію у вигляді духовного чистилища на тих виборах...

Остап СВИЩІВСЬКИЙ,

Млинів.