Начальник усе знає

Хто знає, можливо, служба у Збройних Силах колишнього Радянського Союзу пробудила інтелектуальні центри, які відповідали за гуманітарні здібності Петра. Відомо, що до цього часу він особливої цікавості до історії не виявляв ні в школі, ні після неї. Однак після звільнення в запас з армійських лав у його світосприйнятті відбулися кардинальні зрушення. Брав Петро лопату в руки, інший інструмент та вирушав у навколишні ліси, які зберігають чимало таємниць нашої історії. Відкопував люльки, посуд, патрони, гільзи, багнети.

Зрозуміло, що такі знахідки особливої цінності не складали, однак спонукали пошуковця до аналізу: яким чином вони потрапили у наш край, кому належали, за яких обставин і хто їх залишив. Цікаво, що жодної додаткової історичної літератури Петро не опрацьовував — не любив цього заняття. До речі, і нині не захоплюється читанням. Чимало фактичних відомостей з історії ріднокраю йому передав батько — мудрий і освічений чоловік, чіпка пам’ять котрого вмістила безліч історичних перипетій і фактів. І донині в пам’яті Петра міцно вкарбовані назви полків, які проходили повз його село: 56-й Житомирський, Таращанський, Вознесенський та інші.

Однією із перших знахідок, якою можна було похвалитися і показати людям, були горілка і ром німецького розливу. Дегустувати «бімбер» Петро запросив друзів і знайомих. Згодом вони схвально відгукувалися про спиртне, яке після багатьох післявоєнних десятиліть якості і міцності не втратило.

А ще ця знахідка започаткувала колекціонування пляшок. За кілька років у Петра було більше півтори сотні «бутельок», які знаходив під час розкопок. Не секрет, що дехто покручував пальцем біля скроні, натякаючи на безглузде заняття. Однак Петро думав інакше. А коли трапилася нагода, то вигідно збув оте скляне багатство: за колекцію пошуковцю заплатили 400 доларів США! Дізнавшись про такий «ґешефт», дехто від заздрощів ледь не луснув.

Якось Петро натрапив на повстанський схрон. Щоправда, він трішки був завалений, але розкопки не виявилися марними: із-під землі він дістав чоботи, плащі, приклад до автомата та друкарську машинку. Щоправда, одяг зітлів, а машинка настільки зіржавіла, що реставрувати її не було сенсу.

Петро зазначає, що інколи доводиться добряче попотіти на тих розкопках, бо копати треба два і більше метрів завглибшки. Іноді тонни землі перелопачував, а пошуки завершувалися безрезультатно. Не дивно, що тепер для якіснішої роботи дослідник не проти залучити копачів. На його думку, досліджувати навколишні ліси треба, бо там зберігається чимало цінних речей та важливої інформації. Мова йде не про якусь цяцьку. Не виключено, що у землі знаходиться чимало зброї. Але то все припущення, які базуються лише на власних аналітичних версіях Петра. До речі, він не виключає, що на наших теренах можна шукати кінці так званої «янтарної» кімнати гауляйтера Еріха Коха, яку упродовж майже шести з половиною десятиліть ніяк не можуть знайти ні дослідники, ні інші зацікавлені люди.

До речі, чимало цінних знахідок він роздав як сувеніри. Не приховує, що інколи до нього навідувалися деякі чиновники-хитруни, котрі розглядали речі, а згодом, використовуючи службове становище, вициганювали ту чи іншу річ, на яку раніш, поклали око.

Із певних причин Петро відмовився фотографуватися. Як кажуть, на те його воля. Скільки всілякої інформації вмістилося у його інтелектуальних нішах — важко сказати. З часом цієї інформації буде більше, адже дослідник доповнює її своїми пошуковим роботами. Якщо комусь те заняття видається безглуздим, то не варто про це говорити та звертати увагу. Займайтеся, люди, своєю роботою, вгамовуйте власні інтереси. Якщо ж із чиїхось вуст зринають критичні стріли на адресу пошуковця, то це, даруйте, уже елементарна заздрість. Адже критика зі знаком мінус — це теж форма компліменту.

До речі, у селі у Петра є й чимало прибічників, котрі цінують його знання, досвід, шанобливо називають «начальником». Якщо інколи виникає якась дискусія, то неодмінно звертаються до нього як до третейського судді. І з теплотою зазначають: «Начальник» усе знає...»

Віталій ТАРАСЮК,

Млинів.