Дівчина, яка вміла літати

Серед безкрилих людей Жозефіні було дуже важко жити. Коли вона йшла вулицею, відчувала на собі заздрісні погляди тих, хто не вмів літати. І чомусь ці безкрилі створіння постійно намагались позбавити Жозефіну її двох білих крил. А крила потрібні були їй, як повітря! В театрі, де вона танцювала Лебедине озеро, постійно були аншлаги. Адже ніхто не вмів передати почуття благородних птахів, як дівчина, яка вміла літати... А потім їй почали заздрити і закрили в кімнаті з холодними стінами. Люди в білому, які приходили до неї, постійно радились між собою яким способом позбавити її крил. Жозефіна плакала і просила їх відпустити її. Але вони не розуміли її мови і не звертали уваги на її сльози. Не чекаючи світанку, Жозефіна кинулась до вікна. Вона намагалася відчинити його, щоб полетіти далеко-далеко від цього страшного місця. Але вікно було закрите залізними гратами. Жозефіна намагалась протиснутись між металевими візерунками, але зачепилась крилами і на підлозі з’явились червоні плями крові. „Це – кінець!” – встигла подумати вона, перш ніж над нею схилились чужі заздрісні обличчя... Жозефіна вже не бачила, як на каталці її везуть в операційну. Отямившись, вона відчула чиюсь теплу рідну руку, яка тримала її долоню. — Все буде добре, — говорив Жозефіні сивий чоловік. І вона повірила йому. Тому що лише він розумів її мову. І лише його слова розуміла Жозефіна. Вона підсвідомо відчувала, що в минулому житті, вони були дуже близькими. Вона б і в цьому житті закрутила б із ним роман. Але поміж ними була величезна нездоланна перепона – у нього не було крил. А у світі Жозефіни було заборонене кохання із безкрилими... ... В маніпуляційній було дуже спекотно. Юрій Петрович витирав піт з чола і дава вказівки юній медсестричці Тоні: — Шприц! Інсулін! Вводимо в кому! Слідкуємо за тиском! *** — Чому Юрій Петрович так нянчиться з цією пацієнткою? Невже він не бачить, що терапія тут безсила? — запитала медсестричка Тоня у своєї старшої колеги. — Бачить. Він все бачить. Але відчайдушно намагається повернути її до життя. Наталка – його перше кохання, зі шкільних років вони були разом. Він і в медичний пішов ради неї. Вірив, що лише він зможе допомогти їй. Наталці в 16 років діагноз шизофренія виставили. В неї маніакальна схильність до суїциду – стрибає з висоти. Чи, може, насправді вірить, що у неї є крила... — Наталка? Ми ж її Жозефіною кличемо? — Це вона сама себе так назвала. Сценічний псевдонім. — Вона насправді була балериною? — Та ні, дитино. Прибиральницею на базарі працювала. А потім приступи зачастились і її до нас госпіталізували... До вечора вийде із коми і зовсім іншою людиною буде кілька днів. А потім знову... *** Вранці, ледь переставляючи ноги, Наталка брела лікарняним коридором. Тіло її переповнювала жахлива слабкість. І ще її мучило відчуття незрозумілої втрати. Підійшовши до медсестринського поста, вона втомлено запитала: — Сестрички, може, хоч сьогодні на вулицю випустите? Весна така за вікном! Юна Тоня відвела очі і, не соромлячись колег, гірко заридала...

Вікторія ЛЕВЧУК,

Рівне