За чим ностальгує останній герой Плоски?

Надіквянський край споконвіку славився родючою нивою, мальовничими тихоплинними річками, розкішними дібровами. А ще відомий героїчним минулим, що зримо оживає із літературних творів, художніх полотен не одного автора. За вісім кілометрів від Дубна в мальовничій місцині розкинулася Плоска, першу писемну згадку про яку знаходимо в акті від 1652 року. Це неподалік села поліг козацький загін після відомої Берестецької битви. У наші, ближчі часи, поселення відоме тим, що в тамтешньому колгоспі вперше на Рівненщині троє хліборобів стали Героями Соціалістичної Праці — відновлене в 1949 році колективне господарство входило в п’ятірку кращих в області.

Нині неоднозначне ставлення до колективної форми господарювання. Одні вважають її хитро продуманим способом закріпачення селян, інші впевнені (маючи і зараз за приклад Білорусь і Китай), що тільки крупнотоварне сільгоспвиробництво має історичну перспективу, а дрібне, одноосібне, приватне приречене на загибель. Залишимо фахівцям сказати нарешті в цьому плані вагоме слово. Самі ж, бачачи економічну руйнацію, що призвела і до духовної деградації, задумаймось: чи така вже панацея розколювання, розпаювання земель, де суть соціальних і майнових конфліктів, що нині терзають Україну? Адже нашим краєм немов дикий хан Батий пройшовсь із тьмою кінноти. Все частіше роздаються голоси із місць, що псевдореформи не поліпшили життя хліборобів — навпаки, село виживає. Не можна не прислухатись до ностальгії тих, які свого часу творили достаток, а нині хвилюються завтрашньою долею родючих чорноземів, потерпають, аби працьовиті земляки (після розпродажу ниви-годувальниці) не стали рабами товстосумів. Коли не здатні господарювати як у Канаді чи тій же Польщі, то для чого було нищити випробувані часом напрацювання і нав’язувати такі, що за 15 років ні на йоту не вирішили назрілих сільських проблем?

Ці та інші питання ще раз назріли після зустрічі із Володимиром Осташевським, колишнім благополучним механізатором із Плоскої. Біографія його — відбиток неспокійного, але щасливого часу. Народився в селі Жовті Води Лисянського району на Черкащині в багатодітній сім’ї. Батько, фельдшер, поліг смертю хоробрих при визволенні Закарпаття восени 1944 року. Нелегко прийшлось берегині роду пані Марії із шістьма синами та дочками, які потребували не лише їжі, але й сяку-таку взуванку, одежину. Під час тимчасової німецької окупації сім’я пізнала холод і голод, знущання від господарів «нового порядку». Німці спалили старшого з синів Федора, який не схотів іти в третій рейх на каторжні роботи. Лише дивом врятувавсь від смерті 14-річний Володимир, коли фашисти танком «пресували» погріб, де сховалось кілька підлітків. Довелось йому заготовляти в левадах і плавнях лозу, очерети на паливо, збирати щавель, жолуді, гриби, з яких ненька варила рятівний «кандбор».

— Знаєте, чому після війни приїхав на Рівненщину? — згадує ветеран. — Прочитав у газеті, що в Сарненській школі механізації тричі на день годують. Голод виявився сильнішим за страх перед бендерівцями, якими хлопчаків лякали. Це тепер розумію, що не такими наваристими були капуста і каша, та жалісливі жіночки в їдальні навіть черпак-другий добавки давали.

Стало трішечки легше, коли учнів посилали вивозити з лісу деревину. Скинеш крадькома «поверхпланову» поліняку селянину — дадуть попоїсти, а то й шматок хліба із салом.

Сусідкою по парті виявилась чорнява Саша Гатило. Аж із Цюрюпінського району, що на Херсонщині, прибилась на Полісся. Чимало спільного виявилось у неї із Володею. Батько дівчини також не повернувся із смертоносних фронтових доріг, набідувались із матір’ю, одному Всевишньому відомо як пережили воєнне та повоєнне лихоліття. Вчилась добре, стала вправною робітницею. Після школи певний час у Демидівці очолювала бригаду механізаторів. Там і заміж вийшла за свого помічника Степана Кондратюка. Ви вже мабуть здогадались, що мова про знатну доярку, котра в 1973 році стала Героєм Соціалістичної праці, понад 20 років вибиралась членом ЦК Компартії України.

А якою вийшла життєва стежина однокласника знатної тваринниці? Пригадує, як начальник облсільгоспуправління Хелемандик просив випускників школи залишитись на Рівненщині, де особливо були потрібні їх знання й молоді руки. От і став трактористом у Козинській МТС виходець із Шевченкового краю. Тут пізніше й свою долю зустрів: припала до серця місцева красуня Євгенія Волощук. Потім очолював тракторну бригаду в Вовковцях. Після служби в армії повернувсь до улюбленої справи. Вважайте, до виходу на пенсію (1968 рік) не злазив із вірного мотоцикла, днював і ночував у полі. Гордивсь, що в 1953-му із Вербської МТС його запросив у колгосп імені Кірова авторитетний голова Стахим Данильчук. В укрупненому господарстві було коло чого крутитись: із 3000 гектарів засіювали майже 1800. Вирощували зернові, цукрові буряки, овочі, садили картоплю, хміль. Гарно родила нива в бригадних Судобичах, Бірці, Клюках, Перерослі, Дитиничах. Тримали 2679 голів ВРХ, зокрема 867 корів. Тракторна бригада нараховувала одних «сталевих коней» 36; упродовж 1959-1967 років визнавалась кращою в районі. В господарстві розуміли, що із цього підрозділу починаються здобутки інших. Пан Володимир добре пам’ятає, як із створенням тракторних бригад в селі з’явились люди, які мали справу не з конем чи волом, а з технікою. Але в яких умовах їм довелося працювати? Пізно восени, в холод і дощ піднімати зяб. Трактор без утепленої кабіни чи зовсім без неї, протяги, нічні заморозки, пронизливі вітри. Взимку, при ремонті техніки, умови не кращі. Якщо від технічно грамотних кадрів тільки вимагали, а не дбали про належні умови праці й відпочинку, то вони кидали роботу, а головне, падав престиж потрібної професії. В Плосці та бригадних селах із підрозділів тракторної не розбігались, в студенну пору не підливали у вогнище солярку, аби зігріти руки, що примерзли до металу. Тут побудували типову майстерню. І не лише її. Уже в 1953 році господарство стало мільйонером, учасником Всесоюзної сільгоспвиставки, отримали нагороду та вантажівки, бібліотеку на 10 тисяч карбованців, а 25 хліборобам вручили цінні подарунки. Тут стали звичними 25-центерні врожаї зернових, 450-солодких коренів, 150 центнерів «другого хліба» з гектара відповідних посівів, 2500-кілограмові надої від корови. Окремі підрозділи досягали ще ліпших показників. Так, ланка Меланїї Бондарчук зібрала найбільший в Україні урожай цукрових буряків — по 671 центнеру солодких коренів мала на круг, а молода ланкова Галина Ліщук виростила 667 центнерів. За цей трудовий подвиг перша удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці, а друга — ордена Леніна, обрана депутатом Верховної Ради України. Тоді ж став Героєм Соцпраці і голова правління С. Данильчук.

Заслужені державні нагороди отримав і Володимир Осташевський. У 1958 році на його грудях засяяв орден Леніна, в 1966 році — золота Зірка Героя. В указі було зазначено, що це висока відзнака за вирощування вагомих врожаїв, багаторічну бездоганну працю. Додамо, що він і до успішного розвитку підсобних промислів, зокрема торфообробки, млину, лісопилки, чотирьох кузень, власної електростанції. Нині не в моді говорити про ті роки. Але то наша історія. І якщо в колгоспі імені Кірова ордени та медалі отримали 64 трудівники (серед нагород — 9 орденів Леніна), то цілком заслужено. На селі з’явились нові професії: агроном, інженер, електрик, механік-наладчик, зоотехнік-селекціонер. Похідним став вислів: «Труд переростает в красоту». А що таке краса праці? То відданість улюбленій справі, турбота, щоб важчав спільний коровай, — з’явились упорядковані оселі й вулиці, душевна суть людини творця, належно оцінена громадою.

— Нині дехто вважає, що тоді нагороди давали за гарні очі, — роздумує ветеран, — мовляв панували приписки, показуха. Жаль, що такі скептики не бачили в ділі механізаторів Степана і Леоніда Павлунів, буряківниць Галину Ліщук, Надію Вітчук, радості картоплярів, коли я із Харкова привіз 12 потужних тракторів, гордості членів тракторної бригади, коли в 1966 році виробили на один екіпаж по 504 гектари умовної оранки, зекономили чимало пального, а на базі підрозділу проходила науково-практична конференція буряководів.

Так, був зворотній блиск нагород — тяжка праця, що не завжди межувала із лірикою, хвалебними словами. Але люди знали, що йдеться про хліб, який і тоді був усьому голова, духовне, що об’єднувало селян. Розумний, далекоглядний керівник С.Данильчук дбав і про заклади соцкультури. Спорудили два дитсадки, чотири медпункти, восьмирічку на 320 учнів, будинок культури, два профілакторії для відділення зв’язку, відкрили народний музей. У Плосці виступали хор Григорія Вірьовки, Закарпатський народний хор, відомі артисти Дмитро Гнатюк, Тарапунька і Штепсель, Микола Кондратюк...

Невеселі думки в мудрого сільського старожила про бездуховність, що розриває суспільство. Помаленьку вбивається господар землі (сама бо годувальниця спустошена), в душу колись гордих громадян поселились покора і байдужість, від яких до рабства — рукою подати. Як тут не згадати американського вченого Френсіка Фукуяму, котрий зауважив: «Той, хто хоче збагнути джерело успіхів західних суспільств, мусить шукати вирішальний чинник в духовній сфері, в культурі».

Дехто каже, мовляв кара Божа витає над благополучною, але неблагословенною Україною: панує непам’ять, відступництво, зрада — найнижчі проступки перед Всевишнім, власною святою історією. Та коли час розставить все по місцях, все оцінить по справедливості? Таки добре, що, в наших кращих людях первинним якраз є дух. І в цьому переконуєшся ще раз, познайомившись із останнім Героєм невеликого приміського села. Він вболіває і за інших. Бо, надійшла мить, коли людина оцінює прожиті роки. Були в них і чорні, і світлі смуги. Гірко пану Володимиру, що знищено таке потужне господарство, що псевдореформа на селі призвела до розбрату, а властьімущі, махнувши на совість, все «підминають» під себе.

Життя пенсіонера — спокійне, непомітне. Виховали із вірною Євгенією трьох діток. Валентин працював як і батько, механізатором; Світлана стала медпрацівником, Тамара — кухарем. Шестеро внуків і троє правнуків радують стареньких. З багатьма земляками говорив. І тамтешній сільський голова Павло Письмак, і журналістка Євгенія Шиманська, і педагог Микола Семиренко, і правоохоронець Сергій Смоляр, і майстер-наладник Григорій Сось були одностайними: то — людина високого польоту, зумів гідно пройти крізь славу і незгоди і залишився собою. Бо глибоко вірив, що земля на добро відповідає сторицею.

Можна на цьому поставити крапку. Але на жаль, знаходяться люди, котрі «спеціалізуються» на нагородах часів СРСР. Двічі, під виглядом науковців краєзнавчого музею, намагались у Осташевського видурити військові відзнаки. Добре, що Світлана прочитала про подібні афери в сусідньому Радивилівському районі, коли шахраї обманули Анатолія Іващука і Андрія Олієвського. Не спокусивсь дідусь, не віддав ордени Леніна та Зірку Героя в обмін на легковик. До речі, і на Дубенщині троє шанованих, але надто довірливих людей потерпіли від шахраїв. Що ж, для одних ордени — спогад про сумлінну, багаторічну працю, для інших — виготовлений із золота, оброблений платиною зиск, що може обернутися у 2000 «зелененьких» на чорному ринку, за кордоном. Та такою є вага людській сумлінності навіть при нинішній переоцінці цінностей.

Василь ЯНОШІ

Дубно