Шевченкова онука із Рівненщини

Позаторік у Києві створено «Клуб багатих і знаменитих Шевченків». Першим у цьому переліку славетний Тарас Шевченко, потім дехто із родичів. А далі — футболіст, народний депутат, дресирувальник тигрів, літератор, викладач університету, академік, журналіст, екстрасенс… Хоч громадське об’єднання обмежило членство в ньому своїм статутом. Бо не всі Шевченки мають стільки доларів, як гравець «Челсі», по-друге, нові прямі нащадки відомого генеалогічного дерева з часом «втратили» прізвище. І лише ретельне дослідження розставляє всі крапки над «і». Мені вдалося «відкрити» ще кілька особистостей у цьому плані.

Приховувала свою причетність до славного роду

Пригадую, якою сенсацією стало кількарядкове повідомлення, вміщене в ЗМІ влітку 1995 року, що на Волині мешкає праправнучка Тараса Шевченка. Довідався про цей факт широкий загал під час відкриття в Луцьку пам’ятника Кобзареві, коли на урочистому мітингу з цієї нагоди виступила Євгенія Гончаревич-Голуб. А мешкала педагог у невеличкому селі Сокіл, що в Рожищенському районі. Шлях у неї із славнозвісної Кирилівки на Волинь був звичайним: приїхала в наш край наприкінці сорокових років після закінчення Черкаського педінституту.

— Моїм предком по материній лінії (через чотири покоління), був Йосип, рідний брат Тараса, — ділилась волинянка. — Родина Голубів, що поріднилась із Наталею Лоскучеровою (була правнучкою Йосипа), також мешкала в Кирилівці, нині Шевченковому.

Журналістську братію цікавило, чому впродовж кількох років жіночка мовчала, що має причетність до славного роду. Виявляється, справа не лише в її скромності. З гіркою посмішкою педагог повідала, що при тоталітарному режимі навіть за «зайву» згадку про твори Кобзаря людину звинувачували в націоналізмі. «Ласку» влади пані Євгенія відчула і на собі. Знайшли-таки привід, аби ущемити людську гідність учительки. Вона взяла участь у похоронах свекра за релігійним обрядом і розпрощалась із посадою сільської школи. Нині на пенсії, помаленьку дає лад власному господарству. І більше не приховує своє походження, гордиться, що є праправнучкою славетного сина України.

Ще одна з родини Лоскучерових

У списках виборців-корчан надибав на прізвище Лоскучерова. Подумалось: чи не має пані Любов відношення до славетного кобзаревого роду? І от я в затишному будиночку під високими тополями розмовляю з його привітною господинею. Ніби випереджаючи одне із моїх головних питань, вона дістала із сумочки вчетверо складений, потертий на згинах листок. Довідка, видана Шевченківською сільською радою Звенигородського району Черкаської області 29 липня 1988 року, засвідчує, що гр. Лоскучерова Любов Яківна справді праправнучка українського поета Тараса Шевченка по його брату Йосипу. Документ, завірений печаткою, підписали голова Леонід Батрак і секретар Лідія Шевченко.

У родині Григорія Шевченка було шестеро дітей. Марійка померла від віспи маленькою. Ярина та Катерина, одружившись, «втратили» знамените прізвище. Мали свої сім’ї Микита і Йосип. Одним із синів Йосипа був Трохим, котрий народився у рік викупу Тараса з неволі. П’ять разів прилітав в обійстя кріпака щедрий лелека, залишивши після себе Марію, Христину, Одарку, Грицька, Терентія. Багатодітною була і сім’я Одарки, яка одружилася із Яковом Лоскучеровим — ненька співала колискових Мусійкові, Наталочці, Кіндратику, Федору, Надійці та Любці.

От із Любов’ю і гуторимо про родинне коріння. Чимало цікавого розповідав онукам дід Трохим про дядька Тараса, свого хрещеного. Приїжджаючи в рідне село, уже відомий український художник і поет намагався кілька разів викупити рідню із кріпацтва, та «відпустку» вручити вдалося лише Микиті. Гість із Петербурга щедро обдарував племінників гостинцями, «ставив» вечері стомленим односельцям, котрі пізно поверталися із поля. Чи не від цих вражень народився поетичний шедевр-мініатюра «Садок вишневий коло хати»?

Тоді кріпаки мусили носити заплетене в коси довге волосся. Ото покличе племінника, постриже. Заливається слізьми Трохимко: «Не робіть цього, дядечку, бо пан приб’є!» Пригорне до грудей сердегу волелюбець, тяжко зітхне і порадить: «А ти, козаче, скажи панові, що винен Тарас Шевченко». Не посмів навіть всевладний поміщик скарати різками малого. Запам’ятала Люба ще одну розповідь діда. Не раз із пантелику збивав гонорових панів ніби й простим запитанням: «Ви пан з пана чи пан — з хама?» Боялись можновладці гострого на язика розумного майстра пензля й пера.

Дівчина ще до війни отримала диплом у Черкаському педінституті, вчителювала в рідному селі. Напроти середньої школи в сільськогосподарському технікумі працювали знаючі, старого дожовтневого загартування педагоги Яків Жежерун, Петро Тарануха, Максим Чорновіл (батько відомого В’ячеслава Чорновола), яких безпідставно назвали «ворогами народу», запроторили на спорудження горезвісного енкаведистського «дитяти» — Біломорканалу, де вони загинули.

Одружилась Любов із директором школи. На фронт Івана Скрипника не взяли через інвалідність. Чи треба розповідати, як жилося молодій сім’ї «під німцями», коли пам’ятали, що глава її (вже народивсь Костик) був комуністом? Репресували Івана в 1943 році «свої», звинуватили у зраді — пропав чоловік у безмежних степових просторах Казахстану. Так залишилась вчителька з дворічними синами на руках і тавром «дружини ворога».

У 1946 році, коли голод смертельними обіймами стискав знекровлені війною східні області, знайомі порадили вдові: « Їдь на Захід — виживеш!» Зібравши дещо з одягу, взуття, із швагром Миколою Білоусом дістались наших країв. Сердобольні поліщуки не лише «отоварили» привезене міняйлами на харчі, але й запросили на роботу. Вчителювала в кількох школах Дубенського та Млинівського районів, отримала почесне звання «Відмінник народної освіти України». З відстані часу об’єктивно оцінювала той період: «Не все розуміла в навколишній обстановці. Українці боролися із поляками, націоналісти з комуністами. Коли завідувала початковою школою в Гайках, то Йосип, у якого квартирувала, одного дня зронив: «Довгенько до вас придивлявсь. Бачу, що Ви наша людина. Переговорив із станичними, Вас не чіпатимуть, працюйте спокійно». Більше того, хлопці з лісу підсобляли «східнячці», котра сумлінно вчила діток, не встрявала в політичні «розбірки». Встає вранці, а до сходу сонця націоналісти засіяли шмат шкільного поля; восени допомогли викопати картоплю, дров на зиму привезли.

Трапився вчительці гарний чоловік. Холмщак Володимир Дейнека два роки чекав, поки почув: «Так!» Працював у фінансових органах, перевели його в літописний Корець — отут в СШ №2 вчителькою біології багато літ протрудилася. Ходила на уроки берегом синьоокої річки, де в далекому 1846 році Тарас Шевченко малював місцеві храми.

Народилась Ніночка. Костя після сільськогосподарського технікуму довгий час трудивсь головним механіком у Рівненському облдержбуді. Разом із дружиною Галиною, робітницею «Газотрону», виховали двох синів — дипломованих музикантів. Юрій став директором музичної школи, а Олександр викладає в педінституті. Ніна має диплом гідролога (Чернівецький держуніверситет), працює аж у Свердловську. Її чоловік — пілот цивільної авіації; підросли діти — Олена та Олег уже студенти. Цікаво, чи знають у далекому Заураллі, що там живуть нащадки з роду великого сина України?

Якось канадські українці в Корці знімали фільм про Шевченкову правнуку. Вони дивувались, що так скромно живе вона. Хоч, якщо відверто, то пані Любов ніколи не спекулювала славетним іменем, не вимагала якогось особливого ставлення до себе. Хотілось їй ще раз побувати в милому серці рідному краю, побачити відбудовану після пожежі садибу-музей поета, вдихнути неповторний запах землі, що дала світові генія, але не склалося. Бо вже здоров’я не те, коштів немає.

Розповідь про землячку буде неповною, якщо не згадати про її фанатичну пристрасть до квітів. Документально підтверджено,що біолог вивела 102 сорти жоржин. Квіткарі багатьох регіонів колишнього Союзу з її насіння вирощують червоний Лотос, рожево-білу Чачу, жовте Сонце, темно-червоні Принц, Циганочку… А на колишньому пустирі за міжрайбазою вона створила своєрідне дослідне поле жоржин.

Продовжувачка роду Шевченкового останні роки жила в сина в обласному центрі. У Рівному нині зростає вже восьме покоління знатного роду, що має пряме відношення до національної гордості України.

Гідний нащадок славетного пращура

Нещодавно віднайшовся ще один нащадок Кобзаря: обізвавсь В’ячеслав Шевченко з Єсентуків. Аби довести правдивість власного походження, надіслав у Київ рідкісний знімок сім’ї свого діда, який доводивсь Кобзарю племінником. — Свій рід ведемо по лінії Микити, старшого Тарасового брата, — розповів пан В’ячеслав журналістам. — Батько мій, Григорій, народився 1907 року в селі Кирилівка на Черкащині. На знімку, зробленому в цьому році, побачите родину племінника Кобзаря — Петра Микитовича. Справа вгорі — його син, мій дід Тимофій і бабуся Таня.

Цікаво, що В’ячеслав Шевченко вирішив бути гідним славного прізвища, продовжити справу великого предка як літератор і художник. Власне, віршами і картинами заробляє на життя. Мешканець Краснодарського краю — людина й справді талановита. Він член національних Спілок Письменників Російської Федерації та України. Зарекомендував себе не лише здібним поетом, але і вправним прозаїком, перекладачем. Можна гордитись, що на Прикавказзі плідно діє нащадок Великого Кобзаря.

Повторили стражденний путь предка

Праправнук Кобзаря Олександр Дем’янович родом із Миронівки, що на Київщині, нащадок Микити Шевченка, старшого брата Тараса. Його праправнук Дем’ян після переможних травневих залогів у 1945 році опинився на каторзі: 10 літ відбухав як «ворог народу», бо не зумів підірвати цукровий завод перед приходом німців. А що червоноармійці вчасно не підвезли боєприпасів, то нікого не цікавило. Загриміла в Омську область на заслання і його дружина, бо в Німеччині була в концтаборі перекладачем, хоч теж не з власної волі. Ото з нею і потрапив у Сибір син Сашко. Після технікуму працював на кількох підприємствах, поки митрополит Омський і Тарський Феодосій (теж українець) не висвятив його на священнослужителя. Має парафію в Ачаїрському монастирі, відкритому на місці колонії, де померли від холоду і голоду майже 200 тисяч репресованих. А ще отець Олександр плідно працює в українському центрі «Сірий клин», що діє з 1992 року, здійснює тут молебені в Різдво, на Великдень, у День незалежності України, чергові роковини Кобзаря.

* * *

Чотири нащадки славного роду Кобзаревого. Зрозуміло, що ними не вичерпується нове у шевченківській тематиці. Будуть нові відкриття, що допоможуть нинішнім і прийдешнім поколінням краще осягнути велич Людини, Генія, Творця.

Василь ЯНОШІ

Дубно