Жіноче щастя

З чотирирічним Івасем простіше: він з ранку до смерканку в садку, але ж до його приходу треба стільки всього зробити! Однак не забувала і про мамині застереження: “Жінка не має залежати від чоловіка, ти не знаєш, як життя може повернутися!” Сперечатися не хотілося: мама у неї з характером, її не переконати. Ось тільки відтоді, як Олег покинув викладацьку роботу й пірнув у бізнес, у їхній домівці багато що змінилося. Нічні посиденьки за келихом вина і свічкою майже забулися, чоловік дедалі частіше лягав спати окремо, у залі. Казав, що шкодує її сон, не хоче будити серед ночі, коли повертається з відряджень. Але кудись втекло оте солодке відчуття спорідненості, коли у сні начебто самі зустрічаються губи й блаженно сплітаються руки та ноги. Але цього разу сталося по—іншому.

....Нестерпно захотілося притулитися до його грудей, вдихнути такий рідний запах, і Оленка, вислизнувши з—під ковдри, босоніж побігла в залу, смакуючи тією миттю, як прошмигне до чоловіка під бочок, а він пригорне її до себе міцно—міцно. Але зала була порожньою.

— Ось вона, жорстока реальність буття, — подумалося тужливо, — усе гарне змінюється поганим.

І тут з темних глибин свідомості виповзло підступне запитання — де чоловік? Чому не прийшов ночувати? Невже збулися пророцтва мами: де гроші — там і гріхи?..

— Так, спокійно, — пригорнула вона до скронь тонкі крижинки пальців. — Припустімо, я повна дурепа й не помітила, як у чоловіка з’явилася коханка. Припустімо, це серйозно. Що робити, як вижити без цих очей, рук, губ, цього голосу?

„Твоя професія — дружина і мати,” — любить повторювати Олег, і вона зі шкіри лізла, щоби коханому було тепло, комфортно й затишно. Так і було до часу. Недарма ж він вихвалявся Оленкою перед друзями, не любив чоловічих загулів.

Вона повернулася в залу й пірнула під холодну ковдру. Настінний годинник пробив третю годину, ні про яку затримку на роботі не могло бути мови. А може, щось сталося? Може, він потрапив в аварію і над ним схилилися лікарі, а вона, як дурна курка, літає по курнику і ревнує? Вона набрала його мобільний (нечасто тривожила чоловіка дзвінками, це було неписане правило, яке породили глузування Олега з чужих дружин, котрі контролювали друзів). “Абонент недоступний”.

Щоб не збожеволіти й не впасти в істерику, Оленка дістала з тумбочки зошит, де останнім часом записувала свої думки, і розгорнула на останній сторінці.

„Мені вже тридцять, а крім сина, сліду на землі ніякого...” прочитала вона. Перегорнула на кілька аркушів назад: „Я з болем дивлюся на подруг, чому вони такі нещасливі? Далі — її спроби філософського осмислення життя. „Жінок поділяють на дві категорії — особистостей і домашніх квочок. З останніми все зрозуміло: домашні цербери, які оберігають сімейне вогнище, безкоштовні хатні працівниці — так думають невдахи. Але насправді це і є жіноче щастя, подароване не багатьом ”.

Гірко посміхнулася. Яка самовпевненість! Яке нице почуття переваги над тими жінками, які дуріють від роботи, транспорту. А от і про “активних громадянок суспільства”: „Одні йдуть по життю нарівні з чоловіками, інші взагалі без чоловіків, треті помінялися з чоловіками ролями, але всі вони нещасливі однаково”. І далі — глибокодумний висновок. “Ось воно, головне протиріччя жіночої натури — запекло відстоюючи емансипацію, ми потерпаємо від її зворотного боку. То що ж треба розумній, красивій і вимогливій, щоб почуватися щасливою?” Оленка взяла фломастер і відповіла сама собі: „Дурниці все і сон рябої кобили. Для щастя треба тільки кохання! Господи, поверни мені Олежика, почуй і допоможи!” Вона кинула зошит на підлогу, вткнулася обличчям у подушку і заридала.

Вона прокинулася о ...дванадцятій! На столі стояв букет справжніх болотяних лілій, а поряд лежала записка: „Курчатко, вибач, ввечері усе розповім. Заглухла моторка, і ми застрягли на річці. Івася в садочок відвів, пиріг з’їв — дуже смачно! Але найсмачніша ти!”

Поряд із запискою чоловіка лежав її таємний зошит, розгорнутий на останній сторінці. Під Оленчиним звертанням до Бога чорним фломастером було розгонисто написано: „Я почув тебе, рабо Олено, і дарую тобі Олежика на віки у безроздільне користування. Амінь”.

— Дурненький, — усміхнулася вона, червоніючи. — І так жодних секретів, а тепер зазирнув просто в душу.

Оленка вийшла у передпокій, учорашні кросівки чоловіка з налиплими грудками землі стояли біля дверей на газетці. Куртка, теж зі слідами дощу і пригод, висіла на вішаку.

Ні, усе—таки вона — щаслива жінка, і чоловік у неї особливий — чесний, гарний. Такий ніколи не зрадить, не покине. А мама... Їй просто колись не поталанило. Оленка раптом відчула, як заскучала за Олегом, начебто місяць його не бачила. Притулилася чолом до куртки, з насолодою вдихнула запах свого єдиного на світі чоловіка.

Наталя Левчун

Рівне