І храм величний збудував, і святині нетлінні врятував

То був час, коли внаслідок насильницької колоніальної політики Речі Посполитої на західноукраїнських землях силою насаджувався католицизм, православ’я зазнавало переслідувань і гонінь з боку панівних верств і єзуїтських орденів. Так, древня Волинська єпархія (заснована в 998 році) мала 57 монастирів, окрім скитів, з яких шість були жіночими. До 1620 року більшість із них була зачинена чи обернена в католицькі кляштори. Лише чотири чоловічих та єдиний жіночий Корецький монастир ще залишились православними. Його далекоглядна Ігуменя Серафима, вгадуючи невтішне завтра храму, попросила дядька князя Самуїла спорудити ще одну обитель, що гордо знялась на правому березі Корчика в 1620 році.
Позаяк володарі замку стали католиками, то ікону і плащаницю, привезені Самуїлом з Константинополя, племінниця випросила для новозбудованого храму в Яна-Карла Корецького, який заступив брата як володар грізної фортеці. У четвер після Зелених свят 1622 року хресний хід під мелодійний передзвін урочисто супроводив нетлінні цінності з домашньої могильні феодала до Свято-Троїцького монастиря, де вони знаходяться й понині.
Автор «Споручниці грішних» невідомий. Віруючі переконані, що ікона приносить зцілення. За біблійним твердженням, на неї ревно молилась Марія Єгипетська, після чого їй було прощено гріхи. За народними переказами, під час тимчасової німецької окупації міста фашисти кілька разів намагались вивезти святиню в третій рейх (ікона оздоблена позолотою), але не могли її зрушити з місця. Кілька років тому якісь нелюди обікрали монастир – і знову ж „Споручниця грішних” не постраждала. Копію ікони подарували Віктору Ющенку під час його нещодавнього відвідування обителі.
Допитливий читач може зауважити: „будував монастир Самуїл, він же і привіз ікону та плащеницю з Константинополя, а в теологічній літературі згадується чомусь його брат. Отож, і варто детальніше розповісти про войовничого Самуїла (княжив у 1612-1622 роках). А почнемо розповідь із згадки про Дмитра Вишневецького, доля якого переплітається з долями Корецьких. Загальновідомо, що Дмитру Вишневецькому, волинському князеві, старості Черкаському та Канівському, належало охороняти прикордоння від набігів кочівників з Дикого поля. Майбутнього Байду вважають засновником Запорізької Січі, бо він збудував на островах Томаківка та Хортиця перші захисні укріплення, почав згуртовувати козацтво на боротьбу з немилосердними загарбниками-степовиками. Та не всі знають, що його побатимом у цій благородній справі був Богуш Корецький, який створив і собі незалежну військово-господарську структуру, не раз воював із татарами, відбивав у них захоплених волинян.
Дещо інакше переплелись долі Дмитра Вишневецького та Самуїла Корецького, що відбито в фольклорі. Серед матеріалів рукописної збірки кінця XVII століття, що збереглася в бібліотеці Ягелонського університету (Краків) – у фольколористиці вона відома як польська збірка Кондрацького 1684 року – знайдено українську думку „Смерть Корецького”, вперше опубліковану львівським академіком Михайлом Возняком у київському журналі „Україна” №№3-4 за 1929 рік. Твір розповідає про войовничого князя (в думі він названий Дмитром), котрий на Цецорському полі – нині це територія Румунії – вдруге потрапив у полон до турків і був страчений 27 червня 1622 року. Тобто якраз у ті дні, коли переносили ікону та плащаницю із замку в новозбудований монастир.
Але був і перший полон. Самуїл одружився із католичкою, дочкою молдовського господаря Ієремії Могили. Коли турки напали на Молдовію, тесть звернувся за допомогою до зятя. Князь зібрав чимале військо і швидко вигнав загарбнків. Невдовзі Ієремія помер, турки знову пішли на Молдовію. Цього разу Самуїл, не дочекавшись приходу союзника Михайла Вишневецького, зазнав поразки, пораненим потрапив у полон, а переможці переправили його в Стамбул (Константинополь). За свідченням окремих джерел, бранця викрали монахи, переправили в Рим, організувавши зустріч із понтифіком. Про цю перипетію дізнаємось із повісті „Чернець і князь” Юрія Хоружного, вміщеної в історичному триптиху „Коли промовляють фальконети” (К., видавництво „Молодь”, 1988 р.).
... Князі руські Вишневецький та Корецький, виступивши на захист наслідника волоського господаря Олександра Могили, вигнали з молдовського краю підніжка бусурманського Томшу. Султан запалився проти них люттю страшною. Бусурмани винищили християн, а проти князя Корецького послав Іскандера – пашу з 10-тисячним військом. Ото лицаря шляхетного полонили, закули в кайдани і закинули в кам’яну вежу на безлюдді. Поїхали його визволяти три афонські ченці: старший брат Михайло (в миру колись князь Збаразький) і двоє молодших. У вежі було холодно, бранець мучився від думки, чи погодиться батько Іааким на нечуваний викуп. І не гадав, що визволення не за горами. Ченці напоїли варту і вивезли захирілого князя в Зографський монастир. Довго агітував його ігумен Теодор постригтися у ченці, очистити свій дух і тіло, нести слово Боже в маси. Не допомогла і зустріч з анахоретом Іоаном Вишенським. Корецький пообіцяв надіслати на потреби обителі п’ятсот золотих дукатів і на полі брані й далі захищати віру православну. А сам потайки мріяв про Рим, де усюди небачена розкіш, панська тіара варта усіх маєтків князів Корецьких, а собор святого Петра – диво дивне. Ось що засвідчив „Острозький літописець”: „А он ідучи і пришед до Рима, і був у папіжа, і присягав на новий календар, і остал католиком, і приїхал додому”. Отоді й привіз з Константинополя ікону та плащаницю. Чи то Самуїлу як військова здобич, чи то їх викупив у невірних, чи на щось обміняв.
Збігло багато літ. Турки вдруге полонили непосидючого Корецького. Як це сталось, довідуємось дещо з історичних хронік і згаданої вище думи. Коли спалахнула війна Польщі з Туреччиною, він виступив правицею в коронному війську гетьмана Станіслава Жолкевського. Гоноровий поляк відмовився від допомоги козаків Петра Сагайдачного. Орди кримська, ногайська, уже відомий Іскандер-паша ранньої осені 1620 року на Цецарському полі розгромили Жолкевського. Сам гетьман наклав головою, а чимало воїнства потрапило в полон. Серед них були Самуїл Корецький, Богдан Хмельницький. І якщо Богдана викупила мати, то не скоро почули про князя. Цього разу добре його сховав Іскарндер-паша: син заступника віри православної та козацьких привілеїв Якима Корецького ніби в воду канув.
Дещо привідкриває таємницю дума. Ото був князь у невеликому обозі гетьманом (командиром), а хан татарський – син поганський його полки вирубав, самого бранця повів до Царгорода. Звідти пише він до своєї матінки: „Ой мати моя Корецькая, продай Корець і Межиричі, викупи мене з неволеньки”. Але мати цього не зробила, бо вже тричі сина виручала, міста-села потратила. Турецький хан хотів знатного бранця на свій бік схилити. Та не зрікся той християнства, навіть царевої сестри за дружину не захотів. Турки скинули непокірного з вежі на гаки, вмуровані в стіну, де той висів два дні. І не просто висів, а стрілами-калинівками вбив не голубів цареві на сніданок, а поразив царевих сина і дочку. Поганський володар наказав зняти тіло гяура з гаків, бо переконався, що лише смерть перехитрить невірного бранця.
Як бачимо, чимало спільного в сюжетній канві думи та відомої кожному українцеві пісні про Байду „В Цареграді на риночку”. Правда, маємо і деякі відмінності. Вишневецького зрадив молдовський господар Штефан ІХ, передавши довірливого князя турецькому султанові Селіму ІІ. Полонений був заточений у семибаштовий замок (і нині туристам показують стіну із залізними гаками). Полонений висів на гаках три дні, добили-таки його з луків самі турки, не стерпівши лихослів’я на адресу Магомета. За свідченням польського історика Несенецького, благовірний князь вирішив перетерпіти тисячу мук, та не зректися християнської віри. Корецький висів на гаках два дні, а потрапив у неволю через власну необачність. Він відкрито погрожував турецькому царю, почувши пропозицію „християнську віру поламати”. А пізніше іронізує щодо голубів на гарну вечерю вбитих. Маємо плутанину термінів, зокрема „цар” і „хан”, „цар” і „султан”, власне і саме поняття „гетьман”.
В ученому світі побутує думка, що прототипом Байди був не Дмитро Вишневецький, а Самуїл Корецький. Її, зокрема, дотримується професор Василь Яременко, упорядник збірника „Народні думи, пісні, балади” (видавництво „Молодь”, К., 1970 р.). До речі, відомо достовірно, що скараного брата викупив у турків Ян-Карл, перевіз у ванні з медом до Корця, поховав у Францисканському костелі, спорудженому самим Самуїлом. Останки князя і зараз покояться у замурованому склепі під костелом святого Антонія.
Наприкінці така заувага. Після сказаного легше зрозуміти герб колишніх володарів фортеці на крутій скелі. Це круглий щит, розділений на чотири частини, де багатозначні символи-атрибути: хрест, замкова вежа, силует церкви та зірка.
Не можу оминути і прикрого факту. Поки що в Корці немає вулиці, меморіальної дошки чи пам’ятника славного роду князівського. Могили їх, що знаходяться на території замку, давно знищено, залишки фортеці в плачевному стані. Правда, якось у пресі з’явилось повідомлення, що Кабмін виділить певну суму для облагородження історичної пам’ятки. Та мало віриться, що це станеться при нашому безгрошів’ї. Було б добре, якби корчани повчились у сусідів – острожан, дубенчан — і самі помаленьку щось зробили в цьому плані. Адже зуміла громада міська закарпатського Мукачевого толокою привести в порядок замок на горі Паланок, довкруж якого тепер вшановують пам’ять про відомих людей рідного краю. Бо той, хто забуває минуле, не дбає і про майбутнє.
Василь ЯНОШІ,
Корець.