Слово — не горобець...

Після закінчення школи Софія конкретно визначила що хоче від швидкоплинного буття: передусім, навчатися у Київському університеті на хімічному факультеті. І ось вона, провінціалка, вперше у столиці тоді Радянської України. Атестат у неї маже зразковий, зі здоров’ям усе чудово, навіть на період здачі іспитів виділили місце у гуртожитку. На вулиці перед вікном ростуть високі горобини із палаючими гронами ягід. Настрій піднесений. Серпень, тепло, затишно, сонячно...
Всі екзамени Софія здавала на відмінно. І після кожного іспиту — телеграма додому. Мати у Рівному неймовірно вболівала за дочку і короткі повідомлення про оцінки безмежно радували її.
Останній екзамен — хімія. Софія входить в аудиторію. Бере білет. Господи, та немає ж нічого у світі простішого. Досі пам’ятає одне з питань: процес виробництва кухонної соди.
— Я готова!
Немолодий екзаменатор уважно слухав Софію, схвально кивав головою. І раптом зупинив:
— Предмет ви знаєте. А скажіть мені, юна дівчино, який хімічний склад ви використовуєте для фарбування волосся? І чи не рано у вашому віці фарбуватися?
Тоді, понад тридцять років тому, слова “фарбована блондинка” асоціювалися і співставлялися добре відомо з ким. Софія ненатуральних також ненавиділа. А свої довгі, до пояса, білі коси ніякою “хімією” ніколи не псувала.
У Софії навіть сльози на очах з’явилися від неочікуваної образи. І вона зненацька навіть для себе випалила професорові в очі:
— Теж мені хімік знайшовся!
Викладач миттєво побуряковів:
— Та ви просто невиховані! І вліпив Софії спересердя трояка. Вийшло, що для зарахування в університет вона недобрала один бал. Довелося повертатися додому із усвідомленням непоправності ситуації і гострим переконанням, що серед професорів також дурнів вистачає. А все тому, що слово — не горобець. Досі Софія собі цього пробачити не може.
Вона згодом закінчила інший інститут, вже працювала, мала велике коло спілкування і знайомих. Якось їй трапився чоловік зовсім неочікуваний, 35-річний фізик, який подавав неабиякі надії, без п’яти хвилин доктор наук. Невисокий, трохи повнуватий, ледь лисуватий, в окулярах, мав енциклопедичні знання. Одне слово, типовий науковець. Коли Софії кортіло його побачити — йшла нахабно на його лекції, хоча давно вже не була студенткою. Читав він блискуче, а дівчина сиділа в аудиторії, немов на електричному стільці, вся пронизана напругою незбагненного і невимовного кохання.
Одного разу він таки помітив Софію (або їй так здалося), зашарівся і збився, всього на якусь мить. Після лекції дочекався, доки вона вийде з аудиторії і присоромив, немов дівчинку: “Чому ви приходите сюди без дозволу викладача?!” Але десь якимсь восьмим чуттям дівчина зрозуміла: це його не тільки обурило, але водночас й порадувало.
Вони стали бачитися частіше. Викладач дозволив приходити на його лекції і навіть у кабінет — випити кави. Софія ніколи не зустрічала людину, із якою їй було так цікаво і яку б вона так смертельно любила.
Її попередній залицяльник, що вважався приятелем кандидата в доктори, змирився із гострим захопленням Софії і навіть, як їй здавалося, заохочував до дій: “Так! Це дійсно гідна тебе людина!”. Але одного разу підступно і, ніби між іншим, запитав:
— А ти знаєш, чому Микола Георгійович розлучився з дружиною?
І потім, як найганебніший пліткар, а не приятель, повідомив, що її обранець ні на що неспроможний як мужчина. Про це від його колишньої дружини знає майже все місто. А в Софіїну двадцятишестирічну голову закралася підступна думка: чи не тому він такий стриманий зі мною? Отже, приманку закинули вдало. ...Вони зустрічали Новий рік. Були вдвох у маленькому кабінеті трьохкімнатної квартири, де він жив із мамою та бабусею, які надзвичайно його любили і поважали. Читав вірш улюбленого Аполлі нера. Софія досі береже подарований ним томик цього геніального поета. А також пили вишуканий коньяк і розмовляли про кохання, вперше цілувалися. Тоді ж обоє зрозуміли, якщо не будуть разом — не будуть щасливі.
О третій родині ночі пролунав наполегливий і різкий дзвінок у двері. Дзвінки не припинялися і Микола Георгійович змушений був відчинити. Прийшла його колишня дружина із двома своїми подругами. Без екпертизи було видно, що всі “під мухою”:
— О, так ти не сам? Це — небувале досягнення!.
Вона знала, що колишній чоловік із Софією, а тому це її чомусь допекло до глибини душі, кровно заїло. Гості багато пили, а ще більше базікали. Але десь уже під ранок врешті позбулися непроханих візитерів.
Коли, повернувшись у кабінет, він знову обійняв Софію за плечі, та, роздратована і зла щодо його нерішучості із “гостями” раптом випалила:
— А я знаю, чому ти боїшся мене! Твоя дружина скрізь про це розповідає!
І відразу ж зрозуміла, що принизливо його образила і знищила все, що місяцями зріло між ними. Ледве встигла договорити і вже втратила його навіки...
...Потім Софія вийшла заміж, народила сина. А професор взяв дружину з іншого міста. Вони інколи випадково зустрічалися на вулицях Рівного. Софія майже втрачала свідомість невідомо від чого, а він бліднув, немов полотно. Вони кивали одне одному головою, що мало означати вітання — і мовчки проходили мимо. Потім роз’їх алися у різні кінці країни.
Ось і все. Адже ще чверть віку тому вони переконливо знали: не будуть разом — не будуть щасливі. Так воно й сталося...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.