Кохання обминуло

До Мирослави того вечора залицялися відразу два хлопці із філфаку, сусіди по гуртожитку. Але провінційні юнаки були якісь незграбні у танцях. І не тільки. Куди їм тягатися із рівнянином Антоном, вродливим, широкоплечим, запальним, веселим. А вранці вона прокинулася в Антона... вдома. І він відразу й не згадав, як її, власне, звати. Мирослава, здається?! Він намагався уважніше і доскіпливіше роздивитися гостю. Струнка, худенька, із веснянками на обличчі. Тверезий нею не захопився б — не його поля ягода.
“Здається, я влип!” — раптом подумав Антон. — Треба якось викручуватися”.
Батько із матір’ю снідали, коли Антон у супроводі дівчини, на вигляд майже школярки, з’явився перед їхні ясні очі. Із материних рук випала чашка з кавою, а в батька підборіддя відвисло.
— Познайомтесь, — роблено урочисто мовив Антон, — це Мирослава, ваша майбутня невістка.
Мирослава усвідомлювала, що їхні так звані почуття далекі від тих, що звуться коханням. Скоріше їх можна назвати як “теплі, дружні стосунки”. Але якщо Антон бажав взяти її за дружину, то чому б і не згодитися. Це не найгірший варіант. Остаточно все вирішилося, коли Мирослава дізналася, що “залетіла”.
Весілля зіграли у ресторані, у колі рідних, друзів та знайомих. “Везе ж Мирославі”, — заздрісно зітхали подруги. Не звертаючи уваги на вагітність, юна дружина ходила на лекції, писала дипломну, за тиждень до народження дочки захистилася.
Танечці виповнилося два роки, коли Мирослава відчула в собі ознаки нового життя. У належний термін народила Людочку. Молода мама наполегливо виховувала донечок, які швидко росли, немов на дріжджах.
Разом з тим обставини складалися так, що Мирослава тихо терпіла присутність Антона. Але всьому на світі приходить кінець — терпінню також. Вона майже фізично відчувала ненависть до чоловіка, а тому затівала конфлікти, сварки-крики через дрібниці. Все, що зібралося у душі за п’ятнадцять років спільного життя, почало вихлюпуватися назовні. Правда, до грубих образ і биття посуду справа не доходила. Втім, Мирослава й сама не могла пояснити причину такої своєї поведінки.
Чого ж не вистачало Мирославі? Напевно, справжнього кохання. Вона починала затівати з Антоном розмови про розлучення. Чоловік відповідав, що любить доньок, але якщо вона наполягатиме — “розділить” дівчат через суд. Після гарячих сварок він втікав до своїх батьків і там жив по кілька тижнів.
Якось Антон привів додому університетського приятеля Миколу, який був на їхньому весіллі свідком. Із тих пір багато літ прошуміло над головою: Коля встиг двічі одружитися, його друга дружина за службовими обов’язками часто їздила у відрядження.
...Микола вийшов із їхньої квартири вже за північ. Ледве зачинилися за ним двері, Мирослава відчула щемливу тугу — ознаку закоханості. Стало невимовно сумно, що він пішов.
Наступного дня пролунав телефонний дзвінок і Микола запропонував їй “погуляти”. Так розпочався їхній роман. Це були найзахоплюючіші дні у її житті. Нарешті вона кохає!
Вони розуміли: подружжям їм ніколи не стати. Коля любив свою дружину і цього не приховував. Мирослава ж мовчки згодилася на роль... коханки. Ніжності у ній накопилося стільки, що не віддати її було неможливо. А потім нехай усе горить синім полум’ям!
Через деяким час Мирослава зрозуміла, що завагітніла. І викликала на відверту розмову чоловіка:
— У мене буде дитина, — сказала, здивувавшись впевненості власного голосу. — Від Колі.
Антон не зронив жодного слова. Паузу заповнила Мирослава, зізнавшись у коханні до його давнього приятеля. І заодно запропонувала розлучитися.
— Що ти далі збираєшся робити? — не дивлячись їй в очі, запитав Антон.
— Буду народжувати, — стенула плечима.
Антон важко піднявся і кудись пішов із дому. Пізно ввечері повернувся і повідомив: “Морду твоєму Колюньчику натовк”.
— Як? — вирвалося у Мирослави.
А дуже просто, — криво усміхнувся чоловік, — від душі. Побіжи до нього і помилуйся.
— І побіжу! Назавжди побіжу, — розридалася Мирослава.
— Та не потрібна ти йому. Сама знаєш. І діти твої йому не потрібні. Коля свою Світлану любить. Забула із радості про її існування?
Мирослава у відповідь із відчаю мало не заголосила. — Сльозами горю не допоможеш, — жорстоко зауважив Антон.
— А що ж мені робити? — безнадійно розвела руками.
— Вирішила народжувати — народжуй, — зібравши всю волю в кулак, промовив Антон. — Буде у нас троє...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.