Корабель кохання наскочив на рифи

Вадим зайшов у квартиру, схвильовано привітав іменинницю і раптом побачив її, Мирославу. Обличчя ніжне, мов пелюстки троянди, скромно зачесані русяві коси, легке літнє платтячко... Цю дівчину бачив уперше. Йому закортіло познайомитися із юнкою, а ще — відразу сподобатися їй. А в сімнадцять років це відбувається легко і невимушено.

Вадим проводжав Мирославу додому. Навколо розкошував теплий, літній вечір, на вулицях затихав міський гармидер, вгамовувався людський мурашник. Щемливо пахло жасмином. Розповідав їй про кінофільми, які бачив, знамениті рок-групи і ще про все на свті. Розповідав схвильовано і захоплено, майже щасливо. А вона слухала і мовчала. Ось який він, цей непоказний хлопчина. Зайшов до подруги звичайнісінький підліток. А як багато знає і як гарно розповідає! “Так! Це він! — заспівало дев’ятнадцятирічне серце Мирослави. — Та чи сподобаюся я йому?” Тоді дівчина зненавиділа стрілку годинника, яка невмоливо стрімко наближалася до одинадцятої. Наказ матері переступати аж ніяк не можна: рівно об одинадцятій — вдома! Минув день,потім другий, третій... Мирослава ходила пригнічена гіркотою, не визначеністю і сум’яттям: чому він не з’являється, навіть не дає про себе знати? А Вадим... не насмілювався, вагався. Нарешті пролунав довгоочікуваний телефонний дзвінок. Серце Мирослави радісно тьохнуло: “Він не забув мене!” Так почалося кохання. Друзі їх називали Ромео і Джульєттою. Після занять він неодмінно зустрічав її, завжди знаходячи на це час. Вони кохали одне одного. І коли зустрічалися, не існувало жодних проблем. Бралися за руки і йшли куди йшлося: у кіно, кафе, на пляж, за місто прогулятися. То було літо їхнього кохання... Якось на початку осені він прийшов і сказав: — Мирославко, мене призивають до армії. Обоє психологічно готувалися до цієї події. Але коли прийшов час — розгубилися. — А як же я?! — Ти чекатимеш мене, правда ж? Вона лише докірливо подивилася на нього: хіба можна сумніватися? Та все ж розлука, що примарою бовваніла попереду, така довга і неминуча, вселяла тривогу. — Ти чекатимеш мене? — знову допитувався Вадим. — Я так боюся тебе втратити. — І я боюся. За тебе і за себе... Вони вирішили одружитися. Але як сказати про це матері Миролави? Вадим майбутній тещі не подобася до втрати свідомості. Мирослава про це добре знала. Мати не раз висловлювалася: — Він тобі не пара. Молодий, зелений, без певних занять і професії. Не підеш за нього заміж — і кінець. Бідні Ромео і Джульєтта! Їм нічого не лишалося, як одружитися тиаємно. Правда, мати Вадима, як кажуть, була в курсі справи, і саме їй довірилися молоді, коли таємно занесли заяву до РАГСу. Хоча Марія також було проти такого скороспілого шлюбу. Але врешті здалася перед всемогутнім аргументом: “Ми кохаємо один одного!” Вони одружилися. Після реєстрації шлюбу щасливі приїхали у маленьку кімнатку нареченого, тобто уже чоловіка. Випили зі свідками і найближчими друзями шампанського, а ввечері, як завжди, не пізніше одинадцятої, Мирослава прибула додому. Матері сказала, що була на весіллі у... подруги. Все ж шила в мішку не втаїш. Пані Ніна все-таки дізналася про те, що сталося. Такий рейвах зчинився — страх! Мати дорікала дочці у чорній невдячності, благала, плакала, погрожувала і весь час наполягала: — Дай мені паспорт, я завтра зроблю вам розлучення! Мирослава вперше в жжті не запитала у матері дозволу на такий поважний крок, вперше не підкорилася її. Молоді почали жити у чоловіка. Дванадцятиметрова кімнатка у спільній квартирі, звичайно, тіснувата. Проте ніщо не затьмарювало їхнього кохання: ні перші невдачі, ні нерозважливість у хатніх справах недосвідченого глави сім’ї. Їм було добре, приємно, весело — і це головне. Кажуть, що з милим рай і в курені, але краще було б у просторій квартирі. Пані Ніна розсудила: настав час розширити житло. На двадцяти п’яти метрах чотирьом дорослим людям (до них переїхала ще й старенька бабуся) таки тіснувато. Чоловік уже понад десять років працює у країнах далекого зарубіжжя — приїде і придбають нову сучасну оселю. Наступної весни Вадима таки призвали до армії. А його молода дружина залишилася чекати його і дитину. — Мирославочко, ти живи з моєю матір’ю, — просить Вадим на прощання. Але вона після перемир’я перебралася до себе додому: все-таки із рідною матір’ю краще, зручніше про допомогу попросити і пожалітися можна, коли важко — такий делікатний період... Невдовзі Мирослава народила доньку. А потім відбулася ще одна радісна подія: батько Вадима тимчасово повернувся із Західної Європи і сім’я придбала трикімнатну квартиру. Було вирішено на родинній раді молодому подружжю залишити стару оселю, а старші домочадці переселяться у нову. Пані Ніна поралася у новій довгоочікуваній квартирі: мила вікна, шкребла лінолеум, перефарбовувала труби, усувала інші огріхи будівельників. І гордість розпирала їй груди, що вона має власне пристойне житло. А тим часом, як на зло, визрів конфлікт, можна сказати, на рівному місці. Завжди мила, тиха, спокійна невістка показала свій норов. Мирослава навідріз відмовилася залишатися у старій квартирі. Мовляв, і вона, й особливо донька, заслужили на комфортніші умови проживання. Уперлася — і хоч плач: не допомагали ні вмовляння, ні вагомі аргументи, ні суворі попередження. А під час суперечки, пригрозила звернутися до судових органів — хай розберуться... Пані Ніна також не збиралася поступатися, вона все більше переконувала себе, що таки має моральне право одноосібно володіти квартирою. Подумки аналізувала своє минуле. Багато труднощів переборола вона. Сумлінно трудилася на “Азоті”. Вважайте сама підняла на ноги сина. Нарешті дочекалася хорошої оселі. Здається, душа повинна співати! А тут такий несподіваний віраж. Останнім часом стосунки із Мирославою стали натягнуті до краю. Невістка не так зробить, не туди покладе, а то криво ступить. Звісно ж — невістка. Та й Мирослава змінилася, що й казати. Певно, далися взанаки й докори матері: “Я ж тобі казала!”, “Я ж застерігала!”, “З ким ти зв’язалася?!” і т.д., і т.п. І вже ні голосу розуму, ні голосу серця молодиця не слухала: у військо до Вадима зграями полетіли скарги і бідкання. Мирослава піддалася бурхливій стихії конфлікту. Загострилися також незгоди з боку обох родин. Брали верх претензії, найчастіше безпідставні, недружелюбність, дріб’язкові чвари. Інколи словесні баталії набирали грандіозних розмахів. Розлючена пані Марія мобілізовувала весь свій брудний лексикон, щоб якомога більше образити сваху, на що та із-за дверей відповідала переконливим аргументом: “А дзузьки! Квартира моя!”. А як же палке кохання?! Про нього забули, відкинули, як зайву річ, розтоптали, поглумилися. Дружина продовжувала писати в армію чоловікові різкі листи, звинувачуючи його і його матір у всіх незгодах. А він більше відмовчувався, хоча це мовчання красномовно свідчило, що він підтримує матір. Потім Мирослава послала Вадиму заяву про розлучення. Він просив почекати, доки повернеться з армії. Дружина ж вирішила рубати з плеча, ще й мати її підтримувала. Долю сім’ї Мирослава вирішила одноосібно, на свій розсуд... Так примітивно романтичний корабель кохання розбився об буденні побутові рифи. На превеликий жаль... Двоє дорослих людей створили сім’ю, переборовши певні труднощі, а вберегти не зуміли. Навіть не пробували. При першому випробуванні сховалися під крильця матерів, які зіграли у долі своїх дітей далеко не кращу роль. Розлучилося двоє людей. Постраждало більше. Росте без батька дитина — білявенька тиха дівчинка. Дорослі б’ють горшки і ламають списи, відстоюючи свої права (які права, власне?). А Леся нічого не може відстояти, бо вона ще маленька. Але якщо вже і боротися комусь за свої права, це їй, Лесі. Вона має право жити у повноцінній сім’ї, з батьком і матір’ю. Можливо, вона колись і заявить про своє право, та вже буде пізно. Тільки тому, що її батьки, вирішивши одружитися, сповна не усвідомили своїх обов’язків один перед одним, перед нею, маленькою людиною...