Мого батька так запрошували подати заяву, що аж зуби захиталися

Рівнянка Тетяна Піяр — ветеран педагогічної ниви, відома просвітянка, авторка книги про українок-патріоток. Вона пам’ятає страшні часи більшовицької минувшини. Ось ще один її спогад-роздум у переддень 2008 року, який з ініціативи Президента України Віктора Ющенка має стати роком пам’яті про Голодомор в Україні.
Давно сивина огорнула скроні, осінь підкралася до струдженого серця. Ніч-господиня не посилає сну, кличе до вікна, просить полинути аж до небес, де дзвенять-виспівують зорі… Ця умовна ідилія навіває спомини і ніби кличе на зустріч з дитинством. Гай-гай, які далекі ви, сорокові роки минулого століття! Маленька, голодна, я сиджу на печі в купі прілого проса. Зненацька рипнули двері. Я зиркнула — і побачила… закривавленого батька. — Ми — вже колгоспники,— ледве промовив він мамі.— Мене запрошували подати заяву так, що аж зуби захиталися… Простора кімната директора школи Літуна, освітлена гасовою лампою, здалася мені палацем. Старовинні книги, меблі, картини ніби казали, що в цій оселі мешкає непересічної культури й освіченості людина. Мені аж дух перехопило від цього скарбу-дива. Я, широко розкривши рота, пискляво вигукувала: — Дозвольте заколядувати! І полилося: — Десять тисяч ще й чотири малих діток погубили… Посивілий чоловік сумно усміхнувся, витер пребілою хустинкою очі і дав цукерку, смак якої я ще й досі відчуваю… На третій день Різдва він кудись поїхав. Мама сварилася на мене й гірко дорікала, що через нас, малих, таку світлу людину було звільнено з роботи… Ніби з-під небес спустився новий директор школи Микола Власенко й суворо наказав іти до храму науки. Від того крику ми, діти, голосно плакали та повторювали за ним, що ніколи не будемо молитися й вимовляти слово БОГ. А хлопчиська-розбишаки все-таки принесли в полотняних торбинках разом із книжками крашанки. І текли вони по новеньких костюмчиках, бо директор влучно ними кидав у дітей… Батьків сад ховав багато таємниць. Все у ньому дивувало: і різнобарв’я пуп’янків, і роса, що вигравала райдужними візерунками, і спів птахів, що торкалися крилами неба. Дізнатися, скільки було в саду дерев, допоміг дядько Пилип. Він, секретар сільради, допитував маму про кількість курей, поросят, качок… Дійшла справа до саду. Тато назвав сім груш, але я голосно поправила: — Вісімнадцять! Потім мене було побито. Йшла мова про позику: де взяти гроші, щоб заплатити за це багатство? А потім ми, діти, весело про щось говорили, сидячи на пеньках, що з’явилися в колись розкішному саду… Божа неділя. Дід Гапон лежить на печі. Глибокий кашель клекотить у грудях. Мені смішно, хочу перекривляти, та не виходить…Вигрівшись за день, дід звівся, одягнувся й пішов до клуні, запріг пару коней — і гайда в поле. Ніби молодий, оре до ночі свою ниву. Господар — на все село… — Чуєш, Маріє!— раптом гукає сусідка до мами.— У Гапона коней забрали, повели на ферму! Ой, не витримає дід… І понесли діда через тиждень на цвинтар. Дочка Марта плакала-голосила, враз у раз повторюючи: — І чого ви, тату, не захотіли відпочити?! Зате відпочивали онуки. Одного у п’яному гурті було вбито, а другий ходив по селі з хати в хату, випрошуючи оковиту… Мама щодня йшла у поле, залишаючи мене стерегти убоге обійстя. Ставила біля призьби мисочку борошна й наказувала віддавати жебракам з Брянщини. Одного разу це, як на той час, багатство залишилося незачепаним. Я мамі пояснила, що людина просила жердку. Мене поправила мама, бо вона знала життя: — То людина просила: “Пожертвуйтє”. Отак почалося моє вивченння “родной речі”.У старших класах її викладала Іраїда Лук’янова. Не раз ображала, вигукуючи: — Я вас, баранов, научу! І всьо равно будєтє знать язик вєлікого Лєніна! Як потім ми дізналися, вчителька була з Ростовської області… Тих спогадів — цілий міх. Та й чи вони потрібні? Літні люди можуть згадати ще більш вражаючі факти нашого страшного минулого: і голод 1947-го, й етапування свідомих українців до Сибіру, і даремні трудодні, і судилища над колгоспниками-“злодіями”… А мене взятися за перо примусила дівчинка-десятикласниця, яка після моїх спогадів вигукнула: — І навіщо ви оббріхуєте радянську владу?! Тому нам, сивочолим, потрібно частіше сповідатися перед молоддю. Це буде не лише ознакою нашого духовного здоров’я, а й нагадуванням, що допоки народ живий, жива і його історична пам’ять. Нехай навіть така, про яку я згадала. Порубані, потоптані, та все-таки ми як нація живемо!

Юрій БЕРЕЗА,

Рівне.