Таємниця бідного єврея

Старожили ще й зараз за давньою звичкою називають нинішній Будинок дітей і молоді „Домом Грінберга”. На стінах ошатної двоповерхової споруди є чимало меморіальних дощок: і французькому романтикові Оноре де Бальзакові, і українському генієві Тарасові Шевченку, і письменникам Авеніру Коломийцю та Олексі Пацюку, і піонерові-герою Борисові Огороднику. Немає тільки згадки про колишнього власника дому, з іменем якого пов’язана досить повчальна історія, про яку залишився цікавий переказ.
Дубенська міська управа у ХІХ столітті мала чимало клопотів із забезпеченням населення питною водою. Позаяк колодязів у дворах було мало, то на кошти власниці граду, княгині Баратинської, на ринковому майдані облаштували громадську криницю. Але там невдовзі життєдайна волога взагалі зникла. Тоді управа вирішила „залучити” до діла Ікву. На острові Кемпа спорудили під’їзну платформу, звідки розвозили воду по місту. Однак вона була застояною, тухлою.
Тільки у 1906 році на ринковому майдані спорудили артезіанський колодязь глибиною 66 метрів, що давав добротну водицю. Попит на неї був чималий. Підприємливі євреї не пропустили нагоди заснувати справжній бізнес, взявши новий вид послуги під „своє крило”. Міська управа ухвалила розпорядок роботи водовозів. Одно — або парокінні підводи з бочками коричневого кольору доставляли (за три чверті копійки відро) воду в точно визначений час до масивів, вулиць, будинків.
Найнявсь до багатих одноплемінників і бідний Борух Грінберг. Невеликий мав заробіток: виручку здавав роботодавцю, а сам отримував мізерію. Та доля повернулася до нього світлим боком. Позаяк не міг відкупитися від армійської служби, то забрили йому лоба – потрапив на російсько-японську війну (1904-1905 рр.). Новобранець у боях слави і нагород не здобув, зате в чужому краю „винюхав” прихований під землею великий скарб. Обережний і далекоглядний, син іудеїв після демобілізації частину знайденого привіз додому. А іншу – приховав до кращих часів.
При зустрічі з рабином учорашній піхотинець натякнув про свою придибенцію на Далекому Сході, запитав, як краще розпорядитися значним капіталом. Досвідчений поводир релігійної громади порадив вірному прихожанину... одружитися із багатою спадкоємицею. Тоді не виникатимуть підозрілі питання, звідки у бідного водовоза з’явилися шалені гроші. Ще й пообіцяв відшукати таку наречену. А зраділий Борух „махнув” у невідомому напрямку, і невдовзі повернувся у місто над Ікрою із рештою прихованого скарбу.
А потім на ринковому майдані розпочав масштабне будівництво. Біля міської ратуші виріс пишний чотирикутний палац на два поверхи. Тямущий власник перший поверх віддав у оренду під магазини та ковбасні, а на другому – облаштував не лише власні апартаменти, але й простору залу для видовищ. І скоро добротна споруда стала справжнім осередком культурно-просвітницького міського життя. Як згадує колишній мешканець приміського села Привільне Микола Якубчук: „там приймали театральні колективи з Луцька та Рівного, багатоголосий хор Новохацького, надали сцену для концерту симфонічного оркестру Польського морського флоту, постійно проводились торжества до Шевченківських свят, ставились твори українських драматургів”.
Дім Грінберга бачив чимало відомих людей. У ньому зустрічались із дубенчанами Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Дмитро Ясієвич, посол польського сейму чотирьох скликань Василь Чучмай, композитор Іван Новохацький, травник Михайло Носаль, письменник Улас Самчук, просвітяни Іван Камінський. Та й у наші дні не один політичний і державний діяч виступав у цьому особняку.
Зауважимо, що Грінберг не був глитаєм і здирником. Він охоче допомагав злиденним, підтримував міську громаду, виділяючи і чималі пожертви на розвій духовних храмів не лише іудеїв, але й католиків, православних. А ще – ніколи не забував про своє походження. На день власних іменин запрошував усіх водовозів на щедрий обід, де столи вгинались від питва та страв. Виділяв кошти, аби в місті помаленьку розвивалось водопостачання. Рабин, вірний своєму пастирському покликанню і обов’язку, не видав таємниць казкового збагачення вчорашнього бідняка. Та в останні роки той сам розповів про колись знайдений скарб. І близькі та знайомі похвалили Боруха за розсудливість і кмітливість, прагнення прислужитись міській громаді.
Природа щедро подарувала Дубну глибинні джерела, розміщені в районі Шибеної гори. Тут добувають воду із шести свердловин глибиною від 67 до 140 метрів. За свідчення райсанепідемстанції, вона – одна з найкращих в Україні за бактеріологічними показниками. Дає про себе знати незадовільний санітарно-гігієнічний стан труб. Із 86 км водогону половина – з амортизаційним зносом у 100 відсотків. А щоб привести їх у норму, потрібно 12 мільйонів гривень. Місту таку суму враз не осилити. Як засвідчив директор „Дубноводоканалу” Василь Антонюк, у перспективі – заміна труб на пластикові, що дасть змогу піднятись природному дару, без якого ні туди, ні сюди, ще на вищий щабель якості. За даними геодезичних розвідок, запаси води в районі міста практично невичерпні. Уже зараз її споживання на кожного дубенчанина сягнуло середньоєвропейського показника у 120 літрів. А ще є водозбори на цукровому заводі у військовому містечку. Абонентами „Дубноводоканалу” нині є вже 10 178 власників житлових приміщень і 270 підприємств та організацій. Таки було б чому подивуватись Боруху Грінбергу, який відрами носив воду до помешкань споживачів якихось 100 років тому.
Василь Яноші,
Дубно.