ДОБРОВІЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ

Я дивлюсь на груповий знімок часів моєї юності і подумки відмічаю: непосидюща Іринка-кучеринка, Іринка-пружинка сьогодні вчить дітей бальних танців в Ізраїлі. Красунчик-Жорик – поет-поліглот, вирощує виноград на півдні Франції; Маринка, гімнастка-першорозрядниця, редагує московський спортивний часопис. Здоровань Віктор – успішний бізнесмен, закинув свій червоний диплом випускника факультету водопостачання та каналізації на верхню поличку шафи і гендлює будівельними матеріалами. Комсорг Тетяна – лікар, як і її чоловік-хірург; зарплата невелика, але відпочивати їздять всією сім’єю на Кіпр. А ось ця неповторна усмішка належить улюбленцю компанії, неперевершеному жартівнику Юркові. Поруч із ним Олежка, талановитий художник. Олежки вже немає з нами. А Юрко... Мабуть, і він збирається навздогін Олежці. І не через хижу примару Чорнобиля, не через жахи афганського пекла... Наркотики – ця страшна отрута безжально забирає у морок смерті моїх приятелів – колись товариських, симпатичних хлопців, здібних студентів, знавців рок-музики сімдесятих та забороненого Головлітом “самвидаву”.
Їм хотілося все спробувати, відчути, покуштувати. “Розширити свідомість” у надії на нові відкриття у музиці, поезії, філософії. І просто – “спіймати кайф”. Ніхто з них не вірив у власну вразливість, а, може, просто не замислювався про те, що наркотики – це повільна смерть, добровільне божевілля.
Починали з експериментів із пігулками: ковтнув, запив “сухариком” – подвійний кайф. Потім відкрили для себе “травичку”. “Забивали” “косячок”, курили потайки, приховуючи свої “подвиги” від подруг, приятелів. Це зараз підлітки курять маріхуану майже не криючись, навіть хизуючись перед однолітками. Не здогадуються про їхні “захоплення” хіба що тато з мамою.
У середині 70-х, коли все починалось, справжніх наркоманів у Рівному можна було порахувати на пальцях однієї руки.
Хто “завіз” до Рівного “ширку”, хто перший допоміг рівнянину “вколотися і забутися” – достеменно невідомо. Можна тільки здогадуватися, що, скоріше за все, це була людина, яка вже встигла побувати у місцях “не дуже віддалених” і на волю вийшла не з чистим сумлінням, а зі знанням кримінальної хімічної технології.
Як би там не було, а на вудочку брехливих міфів упіймалися мої приятелі – Вовка, Сашко, Льончик, Олежка, Юрко. “Якщо я один раз спробую, зі мною нічого не станеться”, “Я зможу контролювати вживання наркотику”, “Якщо я захочу – завжди зможу зупинитись” – ці самозаспокійливі мантри повторюють наркомани-початківці, але нікого ще ілюзії не захистили від важких проблем, що невідворотно тягнуться за першою ж вколотою чи викуреною дозою.
“Герба канабіс” виробила у своїх прихильників і рабів стійке переконання, що тільки завдяки їй, та подібним до неї, можна зняти напругу, позбутися докорів сумління, розвеселитися, забути про турботу і небезпеку. А далі – як розповідав Маленькому Принцу мешканець одного з астероїдів: “П’ю, щоб забути. – Що забути? – Що мені соромно. – Соромно від чого?– Від того, що я п’ю.”
Першим пішов із життя Володя – повісився у “психушці”, не витримавши депресії.
Сашко і його подружка, а потім – дружина Лариса – вдвох, із перемінним успіхом, билися з гідрою-наркотою. Знеболюючі, вкрадені у батька-інваліда, – такий вигляд прийняла їх супротивниця. Та здебільшого “ширку” готували самі з макової соломки, зібраної на чужих городах, або купленої за дивом роздобуті карбованці.
Льончика “ширка” зробила інвалідом. А спочатку – зруйнувала сім’ю, запроторила за грати.
Без сім’ї, без житла, без роботи залишився Юрко. І нібито спочатку все йшло як у людей: одружився із красунею, отримали однокімнатну “малосімейку”, чекали народження первістка. Та синочок народився із вродженими вадами, майже одразу помер. А слідом за ним і красуня-дружина, у якої лікарі надто пізно виявили ракову пухлину. Юрко намагався забути про своє горе за допомогою наркотиків. Постійний запах ацетону “дістав” сусідів, дільничний міліціонер склав протокол, і Юрко перший раз потрапив “на зону”. Зауважу, “зона” для багатьох наркоманів – школа життя, в яку вони потрапляють, щасливо “відкосивши” від армії. За моїми спостереженнями, ця закономірність справедлива й донині. “Дбайливі” батьки жаліють вісімнадцятирічних синочків, купуючи їм “білі білети”, плекаючи інфантилізм і безвідповідальність у хлопчиків, які навіть розмінявши п’ятий десяток, не стають дорослими чоловіками.
Повернувшись після азотівської “хіміотерапії” до Рівного, Юрко спробував влаштуватися на роботу, та кому на початку “перестройки” був потрібен колишній зек? Хіба що жінці, яка колись була закохана у веселого й винахідливого хлопця, яким був Юрко у студентські роки. Яким турботливим і люблячим міг бути цей хлопець, коли забував про наркотики! Та підступна залежність нікуди не зникла – вона лише принишкла, зачаїлася в ті перші щасливі півроку, що Юрко провів із Валентиною.
“Комарик вкусив”, – спробував відбутися жартом, коли Валентина запитала про маленьку ранку на руці. Поступово “комарики” ставали все кусючишими, а настрій Юрка – все дратівливішим, непередбачуваним і мінливим. Повертаючись із роботи, Валентина все частіше відчувала у під’їзді запах ацетону. Зіниці Юрка часом дивно змінювали свій вигляд: то були маленькими, як макове зернятко, то неймовірно збільшеними, і тоді чоловік скреготів зубами і ледве не бився головою об стінку. Найменший дотик до його шкіри викликав страдницький стогін, тіло вкривалося липким, холодним потом, іноді Юрко не стримувався й скаржився на нестерпний біль у суглобах і м’язах. Намагався перетерпіти “ломку” самотужки, прагнув “зіскочити з голки”. Навіть згодився розпочати ремонт у квартирі, де вони жили разом із Валентиною. Почав переклеювати шпалери, сказав, що сам впорається, і відпустив Валентину до тещі, погостювати. Та повернувшись додому, Валентина знайшла стіни в тому ж напівобдертому стані, а Юрка – у прострації. Він щасливо мружив очі із зіницями-маківками, не реагуючи ані на сльози, ані на умовляння. Терпець молодій жінці урвався, питання поставила ребром: або вона, або наркотики. Юрко обрав останнє.
Удруге Юрко потрапив на “хімію” за зберігання макової соломки. Гроші, витрачені батьками на адвоката, виправдали їхню надію: син отримав найменший термін покарання з можливих. “На зоні” цей інтелігентний, начитаний, розумний ЗК поводився стримано, за хорошу поведінку був звільнений достроково. І знову знайшлася жінка, яка оцінила його легку вдачу, своєрідний гумор, широкий кругозір, турботливо-лицарське ставлення до неї та їхнього маленького сина. Здавалося, життя почало налагоджуватися. Хто ж знав, що ненька Україна, тепер уже – вільна й незалежна, не зможе забезпечити йому життєво необхідних прав: права на житло, права на працю. Улітку, коли завдяки одному з небагатьох вірних друзів, влаштовувався на тимчасову роботу в сільській місцевості, де поруч не було приятелів-наркозалежних, а було свіже повітря, ліс, річка, – оживав, ставав бадьорим та веселим. Узимку – без роботи і без грошей – впадав у депресію, відчував себе старим, хворим, нікому не потрібним. Знову почав колотися. Кидав, і знову починав.
Юрко – наркоман із найдовшим “стажем”: майже всі його однолітки-“соратники” у борні з “маковим змієм” уже на “Молодіжному”. Хто – від передозування, хто – від зараження крові, гангрени, депресії, хвороб печінки, нирок. Хтось вистрибнув із вікна “висотки”, не витримавши “ломки”, хтось помер у страшенних муках, вколовши “брудну” “ширку”.
Коли я зустрічаю Юрка, завжди намагаюсь розгледіти в цьому страдницькому обличчі риси милого юнака, який так щасливо посміхається зі старої фотокартки. Та марно: наркота вибілила квітучу зелень його очей, отруїла до гіркоти щиру посмішку, виснажила тіло і згризла душу. Жаль розриває моє серце, я шкодую його, та нічим не можу допомогти. Хіба що наллю горнятко солодкого міцного чаю, намащу маслом бутерброд, який він делікатно і сором’язливо триматиме двома пальцями, і вислухаю останні новини неприкаяного життя. Він і досі будує повітряні замки, розповідає, як з понеділка стане до роботи, а влітку поїде відпочивати на Шацькі озера. “До країни справжніх воїнів і удачливих мисливців”, – нашіптує хтось злий мені у вухо. Та я тричі стукаю по дерев’яній ніжці табуретки і довірливо дивлюсь у Юркові макові зіниці.
Любов АНТОНЮК,
Рівне.