На дні провалля

Чоловік, якого батьки називали Олексієм, застогнав від невимовної туги і холоду. Спочатку зіп’явся на чотирьох, а потім непевно став на ноги. Де він? У голові порожнеча. Навкруги повна темінь, а тому Кагор побрів навмання, інтуїтивно, спотикаючись і заточуючись. Відчув, що знаходиться у якомусь підвалі і намагався якнайшвидше вийти на свіже повітря, а потім податися до котельні, де він вдень заховав пляшку самогону. Врешті звірине чуття вивело його до широкого проходу, що раптом зоряно заіскрився попереду. Цю здатність Олексій набув, здається, у психлікарні, де деякий час зміцнював здоров’я. Досі вдячний медикам, які знову поставили його на ноги. А то вмер би від страху, коли б ще через кімнату, де він проснувся, почали марширувати колони чорних котів. Кагор почав їх розганяти, ловити руками, але вони, кляті, спритно виверталися від нього, і знову марширувала нескінченна котяча колона, чітко карбуючи крок. Нині інколи насниться один-два котяри за ніч. А тоді жах як натерпівся, наковтався переляку. Бомжує Олексій уже п’ятий рік. Через п’янку залишився без роботи, перебивався тимчасовими заробітками, які відразу ж переводив на алкогольні напої. Тому дружина й вигнала з дому: — Я тебе не буду годувати — такого здорованя. Цю драматичну сцену байдуже проігнорували двадцятирічна дочка і вісімнадцятирічний син. Бог їм суддя! А він, Кагор, на зло їм якось ще існує на білому світі, хоча йому ніхто й не заздрить. Правда, інколи щиро співчувають колишні співробітники та сусіди, запросять до хати, нагодують. Але що із їхнього співчуття, його у склянку не наллєш... Як не крути, не верти, а спогад про сім’ю, про минуле життя боляче ранить серце, немов у нього хтось забиває іржавий цвях. Особливо це відчуває у не дуже часті хвилини тверезого прозріння. А від дружини він зажди чекав підлості, бодай дрібненької. Така вже у неї натура. Та ще в жінках Олексій ледь вловлював щось від професійних повій: за найменшу послугу чекають плати або вважають чоловіка ледь не вічним боржником.А вже коли переспиш із нею — то й поготів, до смерті не матимеш спокою. Все ж ніяк Олексій не чекав німого споглядання від дітей, коли благовірна витурювала його із квартири, яку він власним горбом заробив на “Азоті”. А зараз треба хоч трішки “залити пального”. Нутрощі палають пекельним вогнем. Тіло, навпаки, немов трясе лихоманка: нікчемний прогноз. І Кагор стурбовано пришвидшив крок. За останній рік Олексій дуже змінився. Схуд, якийсь сухий став, ніби старий кізяк. Зате ходити полегшало. Колишня солідність випарувалася, залишився кістяк, обсмоктаний скелет. Помре, поховають — нічого черв’якам буде гризти. Якось дільничний розглядав його фотографію у паспорті, а потім сумно повідомив, що від нього ніякої подібності не залишилося. Колись Кагор був круглий обличчям, важкий, завжди похмуро дивився з-під брів. Тепер вилиці стирчать, як у монгола, очі перелякано бігають і ні на чому довго не затримуються. І від людей шарахатися почав. Важко йому із ними, незручно і соромно. Якби не було необхідності випити — зовсім не спілкувався б ні з ким. Остогидло! Кожне вважає своїм обов’язком лізти у душу із дурними розпитуваннями. А, може, він здичавів?! Кагор проліз крізь дірку у паркані. Двері у котельню не замкнуті. Дмитрович, забувши про котли, хропе собі на тапчані. Олексій оглянувся, чи бува немає ще когось, прудко шмигнув у закуток, куди не діставало світло електролампочки. З-під картонної коробки, наповненої лахміттям, дістав пляшку, відкоркурав і прилип пересохлими губами до зеленої шийки. Бр-р-р-р! У животі щось квакнуло, але відразу стало легше, у нутрощах відлягло і голову відпустили невидимі лещата. Враз зітхнув Кагор, виструнчився, немов непосильну ношу із пліч скинув. Ніби десять хвилин тому і не мучився зовсім. Рятує ще й те, що про погане він майже не пам’ятав. До речі, як і про добре. Живе, як живеться, ні на що не нарікаючи. А який сенс нарікати — лиш зайвий раз самому собі голову морочити. На днях зустрів колишню вчителькуу. Зупинила, за засмальцьований рукав вчепилася, щоб не вирвався і не втік, і давай жаліти, побиватися за його долю. Мовляв, яким Олексій славним учнем був, світла, розумна голова, а на що перетворився. Тьху! Правда, як компенсацію за своє дурне просторікування дала десять гривень. Ну, добре, але спати вже пора, очевидно, десь за північ перевалило. Кагор влігся на купу ганчір’я і миттєво заснув праведним сном немовляти. Ще так засинають тварини, яких не пригнічують ні спогади, ні думки про світле майбутнє, ні наміри щодо термінового похмілля. Коли сонце піднялося над будинками і осіннє місто ввійшло у звичний ритм, Олексій обережно вийшов із котельні. Випивка протягом ночі закінчилася, а тому він вирішив податися на центральний продуктовий ринок. Кілька чоловік стояло біля пивної “точки”. Якийсь високий повний молодик підкликав Олексія до круглого стоячого столика, підсунув келих із пивом, перед тим зливши туди чверть пляшки горілки. — Бери! Колись мене пригостиш, як розбагатієш, — пробасив здоровило. Олесксій вхопив келих тремтячими руками і влив суміш у себе. Вдячно подивився на благодійника і мовчки відійшов. Потім непевно, без жодної надії на успіх, поплентався на територію колишнього Басового Кута. І тут випадково зустрів знайому старушенцію. Петрівна зраділа йому невимовно: — Льоха, а ти мені потрібен! Димаря треба почистити від сажі. “На біса їй димар, коли газ має”, — подумав Кагор, але вголос, ковтнувши гірку слину, лицемірно проворкував: — Добре! хоч зараз можу... А стара у відповідь показала із сумки півлітрівку “Волинської”. — Може, того... для розгону, — несміливо видушив із себе. — Ні, дорогий Льошенько! Пригощання-причацання після того, як зробиш справу. Жила пенсіонерка неподалік через дорогу. Олексій ішов за Петрівною, немов тижневе телятко за коровою-мамою, і жадібно дивився на сумку, де лежала горілка, і яку несла жінка важко, по-качиному, перевалюючись з боку на бік. Олексій заліз на шиферну покрівлю до димаря. Працював суєтливо, поспішав із усіх сил. Навіть не думав , що з висоти загриміти може. Де та мужність взялася? Зліз брудний, обличчя в сажі. Петрівна глянула і добродушно засміялася: — Льоха, ти чорний, наче негр! Кагор сяк-так вмився і негайно вмостився біля столу, де вже стояла знайома пляшка горілки, солоні огірки, квашена капуста і нарізане дрібними шматочками сало. “Стара скнара”, — промайнуло у мозку сажотруса-любителя і він подумки єхидно всміхнувся. Петрівна примостилася навпроти і щось невпинно говорила, говорила, але Кагор уже її не чув. І не почув би, якби навіть арії співала. Вся його увага сконцентрувалася на гранчастій стопці. Коли залишилося півпляшки “Волинської”, Олексію раптом стало сумно у чотирьох стінах із цією язикатою пенсіонеркою. Захотілося подалі від людей, щоб нікого не бачити і не чути. — Петрівно, я того... Заберу, що залишилося. Недопиту пляшку сховав у внутрішню кишеню куртки, Петрівна простягнула загорнуту у газету закуску і синеньких п’ять гривень: — Завтра, як знайдеш — похмелишся... Олексій відразу узяв курс на котельню, де, як він висловлювався, тепло і мухи не кусають.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.