ОТЕЦЬ ВАДИМ або ЛИСТ ДО МОСКВИ

Мати написала слізного листа в США до молодшої сестри і та вислала 400 доларів, лаючи в листі Вітчизну, яка стала втіленням корупції і беззаконня. Коли Вадим їхав рукопокладатись до сусіднього архієрея, на душі було відчуття японського пілота, який у боротьбі з Америкою іде добровільно у воїни-камікадзе. Або десантника-диверсанта, який з парашутом пірнає в нічне небо на територію, окуповану ворогом. Але також відчував, що завжди провидіння готувало його до цього служіння. Вивчившись в ДПУ, він став людиною не від світу цього, яка не здатна вижити в сучасному суспільстві.
… Коли Вадим уперше переступив поріг єпархіального управління, його неприємно вразили великі бетонні стіни, келейники із стертими сірими обличчями рабів та собак. Один великий дог вискочив з буди та почав гавкати на Вадима. Другий був прив’язаний біля самого входу та з ненавистю гавкав на відвідувачів. “Лише психічно хвора або дуже грішна та збочена людина буде оточувати себе мурами та собаками”, – подумав Вадим, згадуючи семінарські плітки про “кольорові нахили” єпископа.
Вадим пройшов у кабінет разом із келейником. Кабінет був стилізований під старовину. Проте сучасний комп’ютер та мобільний телефон різко контрастували із старовинними книгами та іконами. Єпископ – маленький та худорлявий – працював з комп’ютером.
– Слава Богу, – смиренним, трохи тремтячим голосом сказав Вадим, заходячи в кабінет.
– Сідайте, – сухо відповів єпископ. Лише коли Вадим сів, єпископ облишив комп’ютер та розвернувся до хлопця для розмови. Очі досвідчених психологів схрестилися, вивчаючи один одного. В єпископа було тонке виразне обличчя павшого янгола зі слідами численних хвороб, вад та життєвих штормів.
Вадимко одразу вирішив косити під бідного простакуватого слухняного хлопця, граючи роль якого він зміг закінчити ДПУ. Але єпископа обманути не вдалося.
–Про Вас кажуть як про талановитого проповідника. Це так? – запитав єпископ.
–Подейкують, – відповів Вадим, простенько посміхаючись.
– То, може, захочете вчити і мене?! – тихо, зловіщо, запитав єпископ, пропалюючи поглядом Вадима.
– Ні!!! – гаряче заперечив Вадим, напівмертвий від жаху.
– Мені потрібні слухняні професійні попи-дипломати, які вміють жити з людьми, зі своїм єпископом, якщо ви будете гальмувати, я вас розчавлю! – єпископ владно ткнув пальцем у груди, перевалившись через стіл та істерично викрикнувши останнє слово.
Напівживий Вадим передав пакет із коньяком і цукерками та тремтячою рукою поклав на стіл конверт з грошима.
– Ваша хіротонія післязавтра, – широко посміхнувся архієрей, побачивши конверт на столі. – Я вас рукопокладу і відправлю на практику в монастир, – вів далі архієрей, замислено дивлячись у стелю. Вас там перевірять на смирення… У Вас є зародок гордості, який необхідно викорінити!
– Так, Владико, – відповів переляканий, тремтячий Вадим, беручи благословіння. – Цілуючи руку, Вадим мимоволі відчув запах дорогих парфумів, якими кропився на Різдво та Паску їх семінарський “гей” Костя Рукоятов. Єпископ знову сів до комп’ютера та гарячково прикипів до нього.
– Ось село, 280 дворів. Невеличке, але заможне… Місцевий настоятель уже має дві зірочки і один хрестик – дві суперечки з людьми та одну зі мною, – останні слова ієрей сказав спеціально для вух Вадима. – Напевне, я Вас пошлю туди, а його позаштат…
Чудо сталося. Вадим став отцем Вадимом. Блідий, тремтячий та незграбний ставленик викликав сміх у соборних ієреїв та виглядав бридким каченям. Він був настільки застраханий, що сам єпископ вирішив його підбадьорити, сказавши з оптимізмом:
– Не бійтесь, батюшко, все буде добре!
І ось нарешті він пройшов таїнство. Назавжди Вадим запам’ятає, як посеред храму на нього єпископ надягав священицький одяг, радісно співав “Аксіос” хор і як його душа мимоволі підспівувала.
Невеличкий монастир на околиці маленького райцентру спочатку сподобався Вадиму. Тут не було виснажливої праці з цеглою та камінням – роботу виконували працівники та підсобні послушники.Келії монастиря були майже стилізовані під євро, велика бібліотека духовної літератури. Але мимоволі Вадим відчув атмосферу двоєдушшя, інтелігентного лицемірства. Отець Вадим легко зійшовся з простими послушниками, але старша братія була мовчазною, обережною з отцем Вадимом. Під час богослужбової практики вони шпигували за ним, докладаючи про найдрібніші помилки ігумену Леонтію та благочинному монастиря Криспу – фанатичному старезному монахові з палаючими чорним очима. Тоном безжально-сухих вчителів математики вони били його словами, мов бунчуками. Коли отець Вадим, ще недосвідчений, служив правильно та повільно, отець Крисп владно кричав, що Вадим спить. Коли служив швидко, але з помилками – обзивав його тормозом, масоном та злим “обновленцем”. Отець Вадим та диякон Герасим – бліді, затуркані та нещасні молились до ікони богородиці, щоб допомогла вижити та стати справжніми ієреями.
(Продовження у наступному номері.)