ОТЕЦЬ ВАДИМ або ЛИСТ ДО МОСКВИ

Благочинний Крисп був справжнім господарем монастиря. Ігумен Леонтій віддав у його руки усі справи обителі. Отож, отець Крисп керував службами в храмі, будівництвом корпусів та жорстоко карав поклонами нижчу братію, тримаючи її в страху та покорі. Особливо запам’ятався Вадиму випадок, коли після обіду до трапезної підійшов бомж та попрохав напитися води, дивлячись на монахів голодними очима. Якби не отець Крисп, інок Леонід – добросердний чолов’яга, колишній фельдшер, розрізав би за звичаєм пусту “торпеду” з-під мінералки навпіл, наклав в одне перше, а до іншої – друге та нагодував би прохача. Але отець Крисп зло гаркнув на злидаря:
– Води!? Там у дворі кран, відкрути вентиль та й пий!
Чоловік пішов геть з видом побитої собаки, а отець Крисп владно захихикав. Він був з тих православних, які ревно постили, били поклони, дотримувалися усіляких дріб’язкових настанов та забобонів, але яким закон християнської любові, справедливості були чужими та навіть ворожими.
День йшов за днем. Закінчувався третій тиждень практики. Напевно, Пресвята Богородиця почула молитви отця Вадима, і він з бридкого каченяти перетворився на молодого, вмілого в службі, отця Вадима, який вийшов зі стану духовної розгубленості та став живою копією отця Марка – свого духовного наставника. Прихожанами храму були в основному люди міські, з інтелігенції. Енергійні, сповнені непідробного жару віри Святого Духу проповіді отця Вадима служили доброю духовною їжею людям. Дивлячись на радісні, сповнені вдячності очі парафіян, відчуваючи, як люди щиро цілують напрестольний хрест з його руки, не лицемірно дякують за духовні настанови, зрозумів, що потрібен людям. І недарма витерпів стільки спокус на шляху служіння Богу. І полум’яно пообіцяв Богові залишити сій таємний гріх – тютюнопаління…
Але прямо-протилежне відношення до себе став відчувати отець Вадим від своїх “шефів” отців Леонтія та Криспа.
– Батюшка, – владно та сухо зауважив отець Леонтій. – В Ваших проповідях мало смирення…
– Смирення та послух бувають і від диявола. Від істинного послуху народжується істинне смирення, від неправильного і улесливого послуху народжується брехливе смирення, роблячи його сосудом сатани! – вміло став на свій захист отець Вадим. – Якщо людина не знає Слова Божого, не зрозуміла і не взяла в серце головних істин Господа: любов, прощення, надію, не стяжала простоту серця і береться за високі матерії – вона схожа на дитину, яка не знає таблички множення, і яку примушують вчити алгебру.
Отець Вадим пильно глянув в очі отця Леонтія та додав:
Крім духовно психологічних розладів це нічого не дасть…
Отець Леонтій, вважаючи себе великим молитовником та богословом, з демонстративною зверхністю швидко залишив кімнату. А отець Крисп взагалі почав відноситись до Вадима, як колись отець Максим. Але боячись людей та “даху” отця Вадима – впливового благочинного тестя Петра Доротюка, вирішив не йти на серйозний конфлікт. Одного разу отець Вадим взяв свою сумку та побачив, що в ній рилися. “Шукають компромат” – зрозумів він, та дуже радів, що не взяв з дому нічого зайвого. Коли отець Леонтій запропонував отцю Вадиму переселитись в скит, той з радістю погодився. В своїй келії, яка зачинялася на ключ, він міг спати роздягненим – в монастирі ж спати оголеним суворо заборонялося.
– Щоб не спокушати братію, – владно заявив отець Леонтій, не пояснюючи яким-таким чином спокушається його “братія”.
Скит являв собою велику хату біля кладовища. В ньому вела монастирське господарство “нижча братія” – колишній радянський слюсар Іван Нартов, Олексій і Кузя – підлітки, які приїхали сюди на літо. Івана Нартова безробіття та горілка зробили бомжем. І тепер він намагався стати монахом, щоб не кочувати по вокзалах, а мати чисту постіль, одяг, дах над головою та їсти тричі на день. В нього була невесела вимучена посмішка та велика працелюбність. Олексій та Кузьма, брати з Києва, конфліктували десь із міліцією і нині відсиджувалися в монастирі. Вони доглядали монастирську корову та курей. А вечорами слухали китайський магнітофон, іноді випивали та ходили до дівчат. Не дивлячись на мале зовнішнє благочестя, вони були значно людяніші ніж “старша братія” і отець Вадим легко з ними зійшовся.
– Отець Вадим, може по сто грам? – Якось запропонував Іван Нартов на вечері в літній кухні скита. Вадим завжди розумів простих людей і благословив стіл на якому стояли не тільки пательня смаженої картоплі, але й плящина самогону. Випивши по чарчині, вони почали їсти та розмовляти.
– Як вам тут живеться? – Запитав священик, відверто дивлячись в очі послушника.
Іван Іванович болісно позіхнув, відкриваючи свій важкий внутрішню біль священику:
– Не знаю що вам і відповісти… Наче злий чаклун наслав прокляття на нашу землю… Люди наче позвіріли. Думав в монастирі знайду спокій душі – та де там! Форма, видимість, бутафорія… Один одного боїться, шпигує один за одним. Я тут тільки із-за кормів, гуманітарки і даху над головою, – болісно посміхнувшись відповів послушник – це все ж не так жахливо, як бомжувати по вокзалах, спати в підвалах та просити милостиню. Єдина моя розрада тут – книжки. Я читаю їх вечорами і церковні і не тільки… – Очі послушника блиснули і він видав свою таємницю. – На горищі старі хазяї залишили багато книжок і журналів 60-90 років. Є Шевченко, Ремарк, військові мемуари. Читаючи про нормальних людей, я забуваю про людські проблеми і стаю трохи щасливішим. – Він радісно посміхнувся.