ОТЕЦЬ ВАДИМ або ЛИСТ ДО МОСКВИ

Все тече, все змінюється. Забиті, худючі студенти ДПУ поступово ставали священнослужителями УПЦ. Так і Вадим, залишивши стіни монастиря, вирішив рукополагатись, щоб нести людям Слово Боже. Їдучи додому в потязі, він відчував себе переможцем – рабська праця з розбудови монастиря, короста, нерегулярне, і тому малокорисне навчаня, ієзуїтсько-фарисейська атмосфера, яку штучно створив архімандрит Дорофей – інспектор ДПУ та його поплічники, не зламали віру Вадима, а, навпаки, загартували. Коли він залишав ДПУ, тримаючи диплом, то палко вірив, що головна частина спокус уже пройшла. Але справжні проблеми, на жаль, тільки починалися. Поверенння додому і свобода, про яку він мріяв, не принесли бажаної радості. Затишна, благодатна аура старовинного західно-українського містечка зникла, поступившись місцем порожнечі. Зла, чорна порожнеча обкрадала людей матеріально і морально. Вона проникла навіть у парафіяльний храм Вадима: секретар єпархії і благочинний отець Петро – відомий тіньовий підприємець по прізвисько Антибіотик, вижив з їх церкви отця Марка – енергійного палкого богослова і проповідника, наділеного особливим даром навертати людей до Бога і його Церкви. Отець Марк, не бажаючи перетворювати храм на поле бою, смиренно взяв відпускну грамоту і поїхав служити в Білорусь під надійне крило свого дядька благочинного. На його місце прийшов отець Максим – зять Антибіотика. Він мав інтелект відставного прапорщика, не мав духовної освіти. Натомість мав велику життєву хитрість, “дах” могутнього дядька та ту особливу внутрішню нешляхетність, яка відрізняє фальшивого православного християнина від справжнього. Після пережитих спокус та розчарувань прихожан стало вдвічі менше, а замість звичної радості спілкування з Богом у громаді воцарилася атмосфера загального невдоволення, порожнечі. Коли Вадимко, радісно стискаючи диплом ДПУ, з’явився на кліросі своєї церкви, отець Максим одразу зненавидів більш освіченого і віруючого семінариста і став усіляко чіплятись, намагаючись принизити та морально зачавити ймовірного конкурента.
Отець Максим домігся свого. Вадим скоротив відвідування храму до мінімуму.
– Немає грошей у мене, синку, тебе далі вчити, – з сумом сказала мати, коли Вадим показав направлення єпископа на вступ до Київської духовної семінарії на 4-й курс. – Сам знаєш, іноді на хліб немає… Ти знайди якусь дівчину з бідної сім ‘ї, одружися, рукоположися і вже в сані будеш вчитись заочно.
– Згода, – відповів Вадим, починаючи пошуки. Але після кількох невдалих спроб він припинив їх.
Зовнішність Вадима подобалась дівчатам, але простенькі штанці та сорочка виказували в ньому вдовиного сина. Також безпомилковою жіночою інтуїцією дівчата відчували, що Вадим не має хижацької хватки, яку повинен мати сучасний чоловік, і дипломатично відмовлялися від побачень. Мати нерідко плакала в розпачі, лаючи злу вдовину долю, та не здатного до самостійного життя сина. Вадим замкнувся в собі і, щоб не сидіти днями вдома, ходив по місту в пошуках підробітків, та підсвідомо шукаючи допомоги. Нарешті вирішив ризикнути. Поніс до єпархіального управління прохання рукоположитись целібатом. У той день Архієрея не було і його прийняв секретар єпархії отець Петро. Він іронічно прочитав про хіротонію целібатом 19-річного юнака та з грубою, єхидною цікавістю, виразно вказуючи дорогим “паркером” на блискавку штанів Вадима запитав:
– У тебе що, хлопче, в штанях нічого не квокче?
Вадим почервонів та відповів розгубленою, винуватою посмішкою приниженої людини. Потім різко пішов геть, сповнений люті до всього навколо і до самого себе. Купивши в кіоску цигарки “Прима” і сірники, пішов в нетрі міського парку. Як і більшість з його курсу, Вадим таємно палив. Але палив рідко, і тому швидко сп’янів від невеликої дози нікотину. Вся його душа була сповнена відчаю і ненависті – до себе, до огрядних солідних хабарників і циніків, які, керуючи Церквою, ліпше всяких сторонніх ворогів знищують її духовне життя.
– Треба передзвонити Петру Доротюку, – промайнула в сп’янілій свідомості думка. – Рік тому він вигідно одружився на доньці якогось благочинного сусідньої єпархії. Може, не забув того, хто писав йому твори в училищі?
Доротюк не підвів і діловито сказав по телефону:
– Парафії є. Треба тільки домовлятись… зрозумів?
– Скільки центнерів капусти треба буде завести в будинок престарілих? – діловито поцікавився Вадим.
– Два центнери, – одразу пожвавішав Петро. – І центнер експедитору, сам розумієш.
– Зрозумів, – відповів Вадим.
– До того ж наш “бригадир” з примхами іноді заходить… Пам’ятаєш, Ілля Рибін, наш учитель, колись сказав: “Шлях служіння Богу – в дусі й істині – це хода босоніж по розпеченому вугіллі…” Зокрема, в наш час і особливо в нашій церкві.

Продовження у наступному номері.