ОТЕЦЬ ВАДИМ або ЛИСТ ДО МОСКВИ

Закінчення. Початок у №№ 25, 26, 27, 28.
вятійший Владико, – писав Вадим, – частенько можна почути від пастви невдоволення тим, що в сучасному церковному житті багато сварок і скандалів, що мало молоді в наших храмах, що кваліфікація і духовність нашого кліру залишає бажати кращого. Лише ставши сам пастирем, я зрозумів, що проблема у відсутності правильного налаштування на духовне життя.
Нехтуючи духовно-просвітницькою роботою, ми отримуємо багато невігласів у вірі, які постійно порушують церковний спокій. Забуваючи про те, що Православ’я – це в першу чергу – богословська школа, а не набір традицій та обрядів. Відверто переступаючи через Хреста, ми маємо немалу кількість “чудотворних” монастирів та парафій, зовні гарних, але які, на жаль, духовно мертві та лише калічать людські душі. Ганяючись за визнанням світу цього, ми забуваємо шукати Слави Божої. Добре сказав архієпископ Чернігівський Філарет: “Хто шукає вгодити світу, той не може вгодити Богу”. Навчаючись у семінарії, живучи активним церковним життям, я побачив здійснення пророцтва: “В останні часи духовні чада апостола Іуди будуть гонити з Церкви духовних чад апостолів Петра та Павла.” Серце розривається від спогадів розправ над істинними за духом слугами Господа. Цинічні хабарники, злодії та геї виживають невгодних їм та карають чистих душею. Служачи Господу, в сані я молодший пастир, намагаюсь служити чесно Господу, працювати на результат. Але немов залізним палицями по ногах, лжевіруючі б’ють мою душу інтригами, заздрістю і, відчуваю, що рано чи пізно вони мене знищать.
Я вже не борюся за те, щоб бути праведним, а за те, щоб зостатись більш-менш порядною людиною, совість якої не заляпана гріхам проти Бога та ближнього. Ми зайняті всім, чим завгодно. Будуємо храми та монастирі, робимо хресні ходи за єдину Русь і мир у всьому світі, хрестимо і освячуємо. Це все, звісно, добре тільки тоді, коли проводиться головне: духовно-просвітницька праця, розрахована на духовний зріст окремо взятої православної людини. Якщо цього немає, все останнє – імітація діяльності.
– Наше місто – єпархіальний центр, переважаюча більшість церков – наші. І коли місцевий ксьондз робить усе можливе для збільшення своєї громади, зміцнення її духовності, коли протестанські громади надають своїм віруючим і співчуваючим безкоштовно богословську літературу, проводять бесіди, – скаржилась мені знайома хористка, – ми, прості православні, не маємо жодної недільної школи, де б наших дітей учили Закону Божому.
Такої цинічної байдужості до людей, як у нас, напевне, ніде немає... Відступлення від Бога триває... Внутнішньоцерковне життя насичене лицемірством, хабарництвом, не рятує вже душі, а калічить. Інтриги, склоки, мов радіація, роз’їдають віру в Бога, у пастирів калічать психіку. Результат ви знаєте – пияцтво, облуд. Особливо жахлива “модерна” духовна хвороба – гомосексуалізм все частіше з’являється серед сучасних монаших та в деяких колах білого духовенства. Якщо ми вчасно не зупинимось та не повернемо до загальнохристиянських цінностей, нас чекає катастрофа...”
Отець Вадим писав логічно і зрозуміло, для переконливості вставляючи цитати з Біблії та Отців. Листа писав лівою рукою, щоб не змогли вирахувати дописувача по почерку. В зворотній адресі написав просто “Отець Леонід” та, перехрестивши лист, вкинув у поштову скриньку. “90 відсотків зі ста, що лист полетить у смітник, але є 10 відсотків, що його прочитають і зрозуміють...” – поміркував, з надією йдучи до монастиря. Почуття власної гідності, душевна рівновага поступово повернулись. По дорозі зустрів своїх прихожан, теж ідучих на Вечірню. Колишні радянські інтелігенти, залякані злиденністю, безробіттям шукали порятунок у Православ’ї. Отець Вадим був їхнього кола, талановитий богослов-проповідник, і люди інтуїтивно потягнулись до нього, відчуваючи справжнього духовного лідера, ловили кожне його слово. В противагу сухим, аскетичним повчанням отців Леонтія та Криспа, він розповідав, що нині Бог від людей вимагає небагато: читати Біблію, любити ближніх, мати серце і розум Христа. Про те, що Бог любить людей – своїх дітей. І люди, розуміючи отця Вадима, сповнювалися духовною радістю.
Також розповідав про наближення кінця світу, про початок кодування людей печаткою “666” і, звісно, про наболіле, що диявол при допомозі лжевіруючих хоче розламати життя Церкви. Підходячи до храму, Вадим побачив Леонтія та Криспа. Вони зловіще, зі злобою дивилися на Вадима. Отець Вадим відповів їм крижаним поглядом христового воїна й інтелектуала. Зайшовши в олтар, він надів підрясник, хрест, єпитрахиль та впав перед Престолом у земному поклоні. На очах священика виступили сльози і він промовив: “Прости Господи, що я не зовсім такий, яким повинен бути! В моїх силах лише намагатися служити тобі добре. І то за це доведеться через рік-два заплатити... Дай, Господи, сил, віри. Надай захисту проти ворогів Твоїх і моїх теж... Хай я прослужу недовго, але з користю для тебе. Да буде воля Твоя. Укріпи, Господи!”
Деякий час отець Вадим лежав перед престолом нерухомий, але потім встав, відчуваючи на серці приплив благодаті небувалої сили. Втерши сльози, надягнув фелонь і почав служити, відчуваючи, що йде по шляху Христа – шляху скорбот, мук, самопожертви. І терпляче буде нести свій хрест – хрест служіння людям, доки не вб’ють або не проженуть.
Персоналії вигадані, сюжет взятий з реального життя.