ПРОГУЛЯНКА З ЗАДОВОЛЕННЯМ І НЕ без моралі

Нещодавно довелося побувати у місці, де під куполом, увінчаним жовто-блакитним прапором, творяться закони та історія, де, можна сказати, вершаться наші долі, де натиском червоної, жовтої чи зеленої кнопки панове депутати вирішують, що можна, а що ні. Це місце ми називаємо Верховною Радою України.
Нам, простим смертним, неакредитованим регіональним журналістам запропонували екскурсію цією величною будівлею, повз яку, байдуже кинувши погляд, проходять кияни, але подивитися на яку обов»язково не оминуть можливості гості столиці. Перше, що “сподобалося” у нашому візиті до Верховної Ради, – це те, що заходити до її приміщення через центральний вхід мають право лише державні мужі. Всі решта, журналісти в тому ж числі, можуть ввійти лише через бокові двері. Але це не означає, що далі – вам пряма дорога у сесійну залу. Потрібно ще обов»язково пройти суворий фейс-контроль та віддати свою сумку для обстеження на предмет наявності у ній вогнепальної чи холодної зброї та газового балончика. Мовляв, мало що вам надумається, коли зустрінете десь у кулуарах ненависного вам народного обранця.
Отже, ми у приміщенні Верховної Ради. Зверху, з сесійної зали, доносяться крики – то депутати щось емоційно обговорюють І очі у журналістів радісно загоряються – стати свідком таких подій, зрозуміло, хочеться кожному. До речі, то був перший сесійний день пленарного тижня, коли під час розгляду законопроекту зі вступу України до СОТ, нардепи добряче почубилися. Проте екскурсовод враз обрубала наші крила – запропонувала розпочати візит із огляду нової конференц-зали, що знаходиться у підвальному приміщенні. По дорозі туди розповіла, що управлінський апарат в цілому працює у 13 приміщеннях, а парламентський будинок зводився у 1936-39 роках і нині він підземними шляхами з»єднується ще із шістьма будівлями. Перше засідання Верховної Ради у цьому приміщенні відбулося 26 липня 1939 року.
Після огляду модернової конференц-зали, де нині відбуваються прес-конференції та зустрічі з поважними особами, ми рушили на другий поверх. Саме туди, де знаходиться сесійна зала. Та шум у ній затих, стало зрозуміло – засідання уже завершилося. Зі значно меншим ентузіазмом журналісти стали оглядати славнозвісні кулуари. Чесно кажучи, думалося, що за цим словом ховається щось більше. Тут на стіні висить велике інформаційне табло, аналогічне тим двом, що і в сесійній залі. На іншій стіні – картина Олексія Кулакова “Державотворення”. На ній зафіксовані події 24 серпня 1991 року, коли була проголошена незалежність України і депутати внесли до зали великий жовто-синій стяг. Загалом на картині зображено 100 осіб. Це і політики сучасності – Юхновський, Кінах, Мороз, Чорновіл, Ханюк, Лук»яненко, Хмара, Плющ та інші, це й відомі історичні постаті – Хмельницький, Мазепа, давньоруські князі, тут і письменники, які не були байдужими до долі України, – Шевченко, Сковорода, Гоголь, Куліш, Леся Українка. А над ними – Богоматір, яка своєю правицею благословляє їх на добрі діла.
Та все-таки більше, аніж картина, журналістів цікавив отой котлован, де варяться наші закони. Тому ми вирушили на третій поверх, щоб із балкона оглянути сесійну залу, нехай навіть і порожню, без депутатів. Думаю, кожен її бачив з екранів своїх телевізорів, тому описувати не стану. Скажу лише, що там, де нині за спиною спікера парламенту розмістилася карта України, колись знаходилася чотириметрова постать Сталіна, а пізніше – іншого “великого вождя” – Леніна. Всі депутати сидять пофракційно і мають своє персональне місце. Щоб якось відрізнятися від інших, ті, що в малинових і червоних кольорах, попричіплювали на свої робочі місця відповідного забарвлення прапорці. За відсутності у сесійній залі депутатів найбільше тут вразила величезна люстра з білого та кольорового кришталю. Чи то через нестачу часу, чи грошей, але оздоблення на ній з радянських часів ще й досі не змінили: прикрашена вона радянською символікою – серпом та молотом. У діаметрі люстра – 4 метри, а вага її – 4 тонни. Чомусь відразу подумалося, що якщо раптом, не дай, Боже, вона обірветься і впаде, то, напевне, найбільше постраждають ті, котрі з малиновими прапорцями…
Ще раз оглянувшись на сесійну залу, побродивши кулуарами, ми кожен з різними думками покидали Верховну Раду. Особисто мені дуже сильно захотілося, щоб там, під жовто-блакитним прапором, менше було колотнечі за особисті інтереси й амбіції, а приймалися розумні виважені рішення на благо народу, який віддав у руки своїх обранців усі важелі, щоб управляти долями мільйонів.
Марина ДАНИЛЮК,
Київ.