НЕРІВНИЙ ШЛЮБ

Цю пару я вперше побачила в середині 80-их на турбазі. Альберт – невисокий, кряжистий, з довгою сивою гривою. Аня – маленька, витончена, з кучерявим каштановим волоссям. З першого погляду було зрозуміло, що він старший за неї як мінімум удвічі. Але треба було бачити, з яким обожнюванням дивилася на Альберта молода дружина, як старанно готувала на кволій турбазівській електроплитці його улюблені грузинські страви.
ТАНЦЮРИСТ
Вранці, узявши човен, вони плавали вгору по річці. На веслах – завжди він, засмаглий, без майки, так що було видно його міцні м»язи, що напружувалися при веслуванні. Альберт розповідав Ані якісь історії, певно, смішні, адже над річкою довго чувся її мелодійний веселий сміх.
У чоловіка це був другий шлюб. У першому залишилася дружина-однолітка, двоє дорослих дітей. Що штовхнуло його в пенсійному віці на настільки рішучий крок, який круто змінив налагоджений ритм життя? Коли ми познайомилися, я ризикнула задати їм це запитання, Аня загадково посміхнулася, а Альберт коротко рубонув: “Любов!” і з викликом глянув на мене, мовляв, що ж тут незрозумілого?
Так, це було, звичайно, зрозуміло і без пояснень. З приїздом цієї пари оживилося вечірнє життя на нашій турбазі. Тепер усі відпочиваючі із сутінками поспішали на танцмайданчик. Там царював Альберт. Він умів танцювати усе: і танго, і вальс, і гопак. Чоловік був просто невтомний, і якщо Аня відпочивала, кожна з наших жінок вважала за честь пройтися із сивим кавалером у турі вальсу.
Протягом наступних років ми зрідка зустрічалися – на концертах, виставках, усіляких презентаціях. І завжди Альберт і Аня були разом. Він зовсім не міняється – та ж густа срібна шевелюра, міцний і кряжистий стан. А от Аня дещо постаріла: з»явилися під очима зморщечки, почала повніти.
Останнім часом, на відміну від чоловіка, її рідко можна зустріти на міських “культурних” тусовках, на яких Альберт – неодмінний учасник. Якось я запитала його:
– Де ж Аня?
– Вона важка щось стала на підйом, – засміявся він, – вечорами вдома сидить, архів розбирає. Хоче книгу написати про нас...
ЗАХИСТ І ОПОРА
– Ненормальний він! – так сказала про свого далекого родича благополучна дама. – Йому під сімдесят, про душу подумати пора, а він усе розмножується!
А от різновікові діти від трьох шлюбів Леоніда так не думають. Вони з задоволенням збираються в його великому будинку – і сорокатрирічні близнючки Галя і Валя, і школяр Денис, із захватом возяться із наймолодшою – п»ятимісячною Властою.
У сорок два роки Леонід, начальник середньої ланки, закохався у вчорашню школярку Ніну, котра працювала в його тресті малярем. Вони втекли разом у невелике районне містечко, де друзі допомогли знайти роботу, зняти житло. Леонід залишив колишній дружині квартиру в обласному центрі і двох доньок-двійняток. Сам же став працювати і через деякий час побудував великий просторий будинок. Так, він пішов від дружини, але не від доньок. Їх завжди любив, і згодом відносини з дівчатками налагодилися, до чого він приклав просто титанічні зусилля. Ніну з маленьким Дениском прийшли зустрічати в пологовий усі разом – Леонід, Галя і Валя.
Йшли роки, Ніна з боязкого дівчатка перетворилася в самостійну, зрілу жінку. І одного разу сказала чоловіку: “Ти мене багато чому навчив, наставляв, керував. А тепер я хочу жити сама. Відпусти...”.
І виїхала Ніна на Північ. Леонід нудьгував, але більше не за дружиною, а за сином Денисом.
А незабаром Дениско повернувся – не підійшов йому північний клімат, і відправила його Ніна до батька. Добре вони вдвох зажили.
Якось у двері постукала Ольга. Леонід був з нею трішки знайомий – містечко невелике. Знав і про лихо її – чоловіка-п»яницю, котрий, напившись, бив і виганяв на вулицю дружину і маленького сина.
– Пусти на постій, Івановичу, – несміливо попросила Ольга. – Сил немає цього алкоголіка терпіти.
Стали жити вчотирьох. В одній половині будинку – Леонід з Денисом, в іншій – Оля зі своїм Вітьком. Вона розцвіла, покрасивішала. Чоловік кілька разів приходив, скандалив, але Леонід роз»яснив тому по-чоловічому, хто в цьому домі господар.
Ольга по суботах пекла пироги. Напече – і перший, рум»яний, господарю несе. А потім і взагалі запропонувала готувати на усіх – важко їй, чи що? І на городі порядок навела, чого тільки не посадила на грядках.
Так років два прожили вони в різних половинах будинку, і один раз прийшла Ольга до Леоніда, коли хлопчиська були в школі. Постояла, позітхала, та й говорить:
– Візьми мене, Івановичу, заміж. Люди нас уже давно одружилися, а ми з тобою все неціловані ходимо.
– Старий я, напевне, Олюню, для тебе? – оторопів Леонід. – Шістдесят шість уже.
– Ну й що? – засміялася у відповідь. – Я, може, перший раз такого чоловіка бачу. Ти – моя опора.
Через рік з»явилась у цій родині ще одна дитина.
От так і вийшло, що в Леоніда дружина молодша доньок, син – ровесник онука, а молодша донька, Власта, могла б йому правнучкою бути.
Як це сприймають навколишні? Хто – пальцем біля скроні крутить, а хто – в основному зрілі чоловіки – заздрять. А Леонід у відповідь усім читає свого улюбленого Тютчева:
...Нехай бідніє в жилах кров,
Та в серці не бідніє ніжність...
О ти, останняя любов!
Ти і блаженство, і безнадійність.
Марина ВОЛЬСЬКА.