Спогад із юності

У цьому році зустріч… Зустріч однокла-сників…Через тридцять років… З багатьма не бачився. Після школи – інститут. Після інституту вчителював у сусідньому районі. Додому приїжджав нечасто. Про однокласників знав з розповідей батьків. Дівчата повиходили заміж. Хлопці, переважно, після армії працювали у селі.
Лише ми з Льонькою здобували вищу освіту. Я – в педагогічному, Льонька — театральному. Він вроджений артист. На шкільних концертах читав гуморески, грав Хлеста-кова у "Ревізорі". Після цього всі дівчата були закохані у нього. Ми з ним сиділи завжди разом за останньою партою. Наша школа була єдиною середньою школою в окрузі. Тому в девятий клас приходили учні із сусідніх сіл. Ходили пішки за 6-10 кілометрів у будь-яку погоду. У наш клас тоді прийшло, здається, восьмеро. І зараз же зайняли останні парти. Ми з Льонькою змушені були сісти за другу парту. За нами – Ліда з Марійкою. А хто сидів перед нами?..
Дістаю фотографію, де ми всім класом. Пожовкла віньєтка, вигорілі підписи. Якимось дивом збере-глася на дні шухляди. Багатьох облич не па-м»ятаю. Хто ж сидів попереду? Не можу згадати. Вдивляюсь у фотографію. Чужі люди. Про що з ними говорити? У кожного за спиною піввіку… Хіба що з Льонькою. Давно з ним не бачились. Залишився у столиці, став режисером, знімає фільми. Рідко буває у рідному селі. Та й я нечастий гість тепер. Приїжджаю на Проводи на могили батьків. Більше ні до кого їхати. І проблем вистачає. Все-таки дире-ктор гімназії у райцентрі. Дорослі сини. Правда, ще не одружені, хоча пора вже…
І раптом пам»ять висвітлює дівоче обличчя: ямочка на правій щоці, зелені-зелені очі, чи то сполохані, чи насмішку-ваті. Як же її звали, цю дівчину з першої парти? Оксана? Наталя? Ні. Волосся було заплетене у дві довгі коси і на потилиці — смішні кучерики. Як же її звали? І раптом так ясно постає в пам»яті парта, а на її спинці напис: "Тіна + Костя = любов". Це ж я колись після уроків видряпав його. Її звали Тіна… Милу довгокосу дівчину. Мою Мавку. У школі був драмгурток. Інсцені-зували "Лісову пісню". Я був Лукашем і ніяк не міг зіграти роль закоханого. Вчителька бідкалась, що вистава приречена на провал через мене. Але коли на сцену вийшла Тіна з розпущеним волоссям у довгому зеле-ному платті, я остовпів. То була справжня Мавка… Глядачі аплодували, викли-каючи на біс. А розчулена класна керівничка поцілу-вала мене і сказала: "От бачиш, можеш, якщо захочеш". Але я не бачив нікого, бачив тільки Тіну, лісову царівну.
Я сидів на уроці і малював її профіль. Я писав їй записки. Вона читала їх, червоніла і… не відпо-відала. Я вмирав від кохання, а вона нічого не помічала. Отоді я і наважився: видряпав своє нехитре освідчення і чекав, що ж буде.
Вона тоді запізнилась на урок. Був дощ. І ті п»ять чи шість кілометрів польовою дорогою далися нелегко. Пальто і хустка були мокрі. І вона розвісила їх на спинці парти. Знову нічого не помітила? На перерві Льонька зсунув хустину зі спинки парти і сказав: "Прочитай". Тіна почерво-ніла і нічого не сказала. Льонька мене заспокоював: "Та плюнь ти на неї, он Юлька як на тебе диви-ться…"
І я справді почав де-монструвати свою увагу до Юльки, яка була щасливою від цього. А краєм ока я спостерігав за Тіною…
Наближався Новий рік. Ми планували святкувати його по-дорослому, зібра-вшись всім класом у Ніни, доньки нашої класної керівнички. Її батьки зустрічали Новий рік у школі. Нам залишили шампанське, взявши слово, що все буде в порядку.
Дівчата швиденько на-крили святковий стіл. Я хотів сісти біля Тіни, але на моїй руці повисла Юлька і сіла між нами. Коли почали танцювати, Юлька не відходила від мене. Льонька, хитро посмі-хаючись, запросив на танго Тіну. Вони танцюва-ли вдвох, бо ніхто не вмів цього хитромудрого та-нцю. Де вона навчилась так танцювати? Всі зачарова-но дивились на них. Льонька щось говорив на вухо Тіні, і я бачив, як зашарілось її обличчя.
А потім Юлька поста-вила "Чорного кота", і всі весело замахали руками, затупали у веселому ритмі рок-н-ролу. Ніхто й не помітив, як зникла Тіна. Побачились уже після канікул. Щось змінилось у ній. Я не міг зрозуміти що. На уроці літератури ми писали твір про красу вірності. Я не міг зосере-дитись, тупо дивився у спину Тіни. Вона швидко писала, писала про най-вищу у світі красу — красу вірності.
Потім я захворів, лежав у лікарні. І щодень мені надходили листи. Веселі, дотепні. Вони піднімали мені настрій. Але були й без підпису. Я перечитував їх безліч разів. Так писати могла лише Тіна. Але написані вони були незнайомим мені поче-рком.
А потім були випускні екзамени. Першим був твір із літератури. Я з жахом відчував, що нічого не зможу написати. Ра-птом Ліда із передньої парти передала мені туго згорнутий у кульку листок. На ньому був твір. Я добросовісно списав його, здогадуючись, хто міг порятувати мене.
На випускному біля мене щебетала Юлька: елегантна, із модною зачіскою, на високих підборах. Тіна була у скромному білому платті, коси були викладені короною. Від неї цілий вечір не відходив Сашко, який дивився на неї закоханими очима.
На світанку ми зустрі-чали сонце. Довга березова алея вела до невеликого озера. Ми йшли парами, а мої очі шукали Тіну. Вони йшли втрьох: Тіна, Сашко, Льонька. Тіна посередині. Хтось запропонував сфо-тографуватись на пам»ять. Всі весело загомоніли, вибираючи місце. Я підійшов до Тіни, взяв за руку і поклав їй на долоню простеньку каблучку із синім камінчиком.
— Це тобі на пам»ять… Я тебе…
В цей момент підбігла Юлька, потягла мене в гурт. Я оглянувся. Тіна дивилась на мене і в її погляді було стільки бо-лю…
Більше ми не бачились. Чому я не розшукав її? Знав же, де вона живе. Во-на вчилась теж у педа-гогічному, тільки в іншому місті. На другому курсі я одружився з Юлькою. Були щасливі. Виховали двох синів. Життя, здається, вдалося…
Чому ж так защеміло серце, коли отримав запрошення на зустріч? До болю захотілося побачити Тіну. Яка вона? Поїду.
Олександр ШЕРШЕНЬ,
Рівне.