НЕХАЙ ГОРИТЬ

Цей трагікомічний випадок трапився в одному із сіл на території нинішнього Костопільського району у ­середині 30-х років минулого століття, як кажуть, ще при Польщі. Але залишився невмирущим у пам’яті людей впродовж багатьох поколінь, і навіть дітей, внуків та правнуків дражнили недолугим вчинком їхнього пред­ка Максима ( ім’я із відомих причин змінено).
Максим нічим особливим не відрізнявся від своїх односельчан. Наполегливо щоденно трудився, вирощував хліб і до хліба на власному полі, виховував дітей, щоб зростали чесними, добрими і праце­любними людьми. Був міцним середняком — цього пристойного рівня досягнув завдяки мозолям і рясному поту. Правда, інколи, зморе­ний тяжкою селянською працею, заглядав до шинку і дозволяв собі перехилити чарку-другу, — як тепер мовлять, знімав напругу.
Так трапилося і того злощасного разу. У пожнивну пору, коли Максим уже завіз із поля у клуню ще не вимолочені снопи нового врожаю, знічев’я завітав у шинок. Достеменно й на сьогодні невідомо, скільки чарок пригубив тоді чоловік. Але надвечір на фоні громової хмари ледве причалапав додому. Наказав домочадцям зберігали тишу і звалився у постіль.
Незабаром стемніло, а з грозової хмари, що чорною попоною накрила село, грізно загуркотів грім і майже безперервно креса­ли блискавиці. Десь під північ одна із них влучила у Максимову клуню і будівля вмить спалахнула, немов порох. Обережні і завжди завбачливі односельчани з усіх кінців почали збігатися із відрами та іншими підсобними засобами гасіння пожежі.
Хтось стривожено постукав і у вікно погорільця, який уже додивлявся другий мінливий алкогольний сон, та розпачливо вигукнув:
— Максиме! Вставай, клуня горить!
А у відповідь почулося спокійне, самовпевнене і напівсонне:
— Нехай горить — ключі в мене.
Відтоді й почався у житті Максима новий етап. В’їдливі одно­сельчани дражнили його цією фразою, що стала крилатою, і не да­вали проходу аж до самої смерті. Вже й не було шкода згорілої клуні і збіжжя, а пекла образа за невдало сказаний і недоречний вислів, що у напівсні необачно злетів із вуст. Недарма ж мовить­ся, що слово — не горобець. А потім об’єктом нападок стали й Максимові нащадки.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.