Друг «Сольний» із Пугачівки

Упродовж шести десятиліть доводилося замовчувати деякі сторінки життєпису Андрію Дейнеці із Пугачівки. І причина отого більш як півстолітнього табу — участь у повстанському русі у 40-х роках минулого століття. Можна лише уявити, завдяки яким душевним і фізичним надзусиллям йому вдалося пройти крізь сито військової контррозвідки, недремне око радянської спецслужби, партійне чистилище, а також доморощених «шісток» і недоброзичливців...
АУДІЄНЦІЯ У ШНАЙДЕРА
Андрій Дейнека торік розміняв дев»ятий десяток літ, але пам»ять має чіпку, тож у цьому компоненті йому можуть позаздрити і двадцятирічні юнаки. Втім, це й не дивно, адже у юнацькі роки Андрій Дейнека був розвідником у повстанців. Щоправда, спочатку його партизанські будні розпочиналися на посаді станичного. Згідно зі своїми службовими обов»язками займався численними господарськими справами. Однак на цій посаді довго не затримався, бо «кадровики» із підпілля вирішили випробувати кмітливого юнака зовсім на іншій ділянці партизанської боротьби — у розвідці.
На худенького хлопчину гітлерівці уваги не звертали, тож повстанці вирішили сповна використати цю обставину. Отож, п»ятнадцятирічний юнак із безтурботним виглядом іноді з»являвся у найнесподіваніших місцях. Як результат отого безтурботного вигляду — у повстанців з»явилися точні відомості про кількісний склад, озброєння гітлерівців. Навіть через шістдесят три роки Андрій Дейнека відновлює у пам»яті оту секретну статистику. На місці, де нині розташоване подвір»я Городецького монастиря, отаборився взвод есесівців — 20-25 чоловік. У своєму розпорядженні мали 5 мотоциклів, 5 ручних кулеметів, один станковий кулемет.
Гестапо знаходилося у приміщенні, де у радянські часи тривалий час розташовувся райвійськкомат (нині — центр соціальних служб для молоді). Гестапівців у 1942-1943 роках було з десяти. І хоч гітлерівці вважали цю службу досить дієвою, але і вона жодного разу не виявила цікавості до хлопця, котрий багато разів проходив повз гестапівську «контору». Власне, Андрій Дейнека не просто «дифілював» вулицями. Він щодня носив молоко сім»ї Зарецьких, яка мешкала неподалік гестапо. Тобто розвідник завжди міг пояснити причину своєї появи у районі таємничої установи.
У його розвідницькій діяльності трапився епізод, який у загальних рисах нагадує відомий історії візит розвідника Миколи Кузнєцова у лігво гауляйтера України Еріха Коха в Рівному. Щоправда, масштаби події і мета в обох випадках різні. Кузнєцов направлявся на аудієнцію до Коха з метою вбити ката українського народу і не виконав завдання. Андрій Дейнека побував на прийомі у ляндвірта Шнайдера в Млинові, щоб розвідати розташування кабінетів, коридорів у приміщенні, звідки Шнайдер здійснював свою діяльність (колишнє приміщення районного управління соціального захисту за ЗОШ №1). Навіщо знадобилися повстанцям ці відомості? Нині важко ствердно відповісти на це запитання. Очевидно, у партизанському штабі визріла якась ідея. Отож Андрій Дейнека направився на прийом до Шнайдера, щоб одержати дозвіл змолоти два пуди збіжжя. І німецький функціонер прийняв розвідника. Відвідувач розжалобив його історією про літніх батьків, врешті одержав потрібний дозвіл, а у пам»яті зафіксував те, що цікавило повстанців.
До речі, щемлива розповідь про літніх батьків допомогла Андрію Дейнеці у 1943 році уникнути примусових робіт у Німеччині. Тоді Гаврило Юзюк — староста Слободи — доставив на комісію кількох юнаків і дівчат. Педантичні німці кожного розпитували про сімейний стан, господарство. Коли ж дійшла черга до Андрія Дейнеки, то хлопець через перекладача повідомив, що вдома залишилися 75-річний батько і 70-літня мама, а сім»я обробляє 18 га землі. Із землею довелося трішки збрехати, бо Дейнеки мали її тільки 7 га.
— Чи правду каже? —звернувся німець до старости Гаврила Юзюка, до речі, хресного батька Андрія. Той кивнув головою. Мовляв, вуста хлопця промовляють святу правду. Німець сердито гаркнув:
— Век!
Втім, ніхто не знає, що кого чекає. Доля так розпорядилася, що ті ровесники Андрія Дейнеки, котрі стали остарбайтерами, після війни усі повернулися додому. А ті, хто уник каторжних робіт у Німеччині, у 1944 році потрапили на фронт і майже всі загинули...
У ПОЛІ ЗОРУ КОНТРРОЗВІДКИ
Перша співбесіда військових контррозвідників зі слобідським юнаком відбулася у березні 1944 року у польовому військкоматі у Молодаво Дубенського району. Очевидно, під час тимчасового фронтового затишшя чекістам було не до ґрунтовного вивчення біографій новобранців, тож поцікавилися лише тим, чи були у Млинові бандерівці.
— Були, — відповів солдат, — але близько нашої хати, яка знаходиться за 200-300 метрів від розташування есесівців, не з»являлися.
На тому все і закінчилося. Згодом, уже на фронті, арештували чимало західників, в тому числі і з нашого району, котрих підозрювали у зв»язках з ОУН-УПА. За словами пана Андрія, їх «здав» один земляк, котрий співпрацював з чекістами, і хоч інформатор на фронті уцілів, але у рідні терени не повернувся.
У Польщі під час перебування в Августовських лісах рядового Дейнеку викликали в дивізійну контррозвідку. Зо три години якийсь підполковник розпитував про людей зі Слободи, хто був старостою, як той відносився до людей, де перебувають брати. Очевидно, військовий чекіст залишився задоволений розмовою із фронтовиком, бо потиснув йому руку і сказав:
— Йди й воюй. После фронта еще председателем колхоза будешь!
Як у воду дивився контррозвідник, бо Андрій Дейнека у п»ятдесятих роках очолив господарство у Московщині.
У фронтовій біографії жителя Пугачівки був такий епізод. Так сталося, що місяців три його листи не надходили до батьків: то десь губилися у воєнній круговерті, а подекуди воїн і не мав змоги дати звістку про себе. Отією мовчанкою з фронту скористалися у Слободі. З волі якогось запопадливого служаки поширилася чутка: мовляв, Андрій Дейнека не на фронті, а у лісі в банді. Оскільки у батьків не було під руками ніяких документальних підтверджень, спритні червонопогонники забрали з господарства коні, воза, картоплю. Коли ж син надіслав з фронту подяки від Верховного Головнокомандуючого, то коні і воза повернули, а картоплю, очевидно, з»їли.
КРІЗЬ РЕНТГЕН СПЕЦСЛУЖБИ
Після нетривалого головування колишній фронтовик і розвідник-повстанець був заступником голови колгоспу, парторгом, його обирали головою сільської ради. Уже в сімдесяті роки минулого століття хтось настрочив у райвідділ КДБ, що Андрій Дейнека — колишній бандерівець, що під маскою цілком благополучного активіста приховується запеклий націоналіст. Причому автор доносу не приховував свого імені, тобто цілком свідомо включився в боротьбу з так званим «українським буржуазним націоналізмом» і взявся очищати від нього «совпартактив». Звісно, працівники райвідділу КДБ змушені були зреагувати» на цю інформацію. За словами Андрія Дейнеки, працівники спецслужби тоді опитали близько двох сотень жителів району, однак ніхто з них не дав свідчень проти колишнього жителя Слободи. Довелося чекістам робити запит навіть на Кубань, де, за твердженнями донощиків, мешкав чоловік, котрому начебто в українській поліції у війну Андрій Дейнека «виписав» 18 шомполів. Чоловіка того знайшли, але той заперечив такий факт. До речі, тоді, так би мовити, опальний пугачовець вніс фактичну правку у зміст скаржників. Річ у тім, що у повстанців такої «норми», як 18 ударів шомполом, не було. Карали або 25-ма, або 50-ма ударами. Цю арифметику запам»ятав ще з війни.
Якось Андрій зі своїм товаришем Мефодієм Тарасюком знайшли обріз, назбирали патронів і вирішили постріляти. Зайшли в очерет і відкрили пальбу. На це зреагував німецький гарнізон і відкрив кулеметний вогонь. Оскільки повертатися у Млинів було ризиковане, то юнаки перепливли через річку і зайшли у Пекалів на вечорниці в одну з хат. І лише десь о другій годині ночі попливли назад у райцентр.
Через кілька днів Андрій і Мефодій знову розважалися на вечорницях. У розпал забави у хату зайшли повстанці. Одне слово, хлопцям за пустощі зі стріляниною присудили покарання: по 25 ударів шомполом і по 50 присідань-вставань. З»ясувалося, що тоді, коли млинІвчани влаштували вечірні «маневри», у Пекалові мала відбутися нарада повстанців. Коли ж на витівку парубків зреагували німецькі кулеметники, то уже було не до наради.
Якось фронтові контррозвідники поцікавилися в Андрія Дейнеки, чи не знає він повстанця на псевдо... І назвали псевдо... самого Дейнеки.
— Ні, не знаю, - переконливо відповів.
Мені пан Андрій теж не зізнався, під яким підпільним псевдонімом боровся з гітлерівцями.
ДРУГ «СОЛЬНИЙ»
Уже коли матеріал готувався до друку, у редакцію зателефонував герой публікації. Привітався, а після нетривалої паузи сказав:
— Знаєте, я вирішив розсекретити своє псевдо. По Головному Проводу, який був засекречений, я проходив як «друг Сольний». Мені нічого приховувати, та й боятися у моєму віці уже не випадає. Тож нехай люди знають правду.
Отож, нехай люди знають, що у боротьбу за волю України свою частку відваги і мужності вніс і «друг Сольний». Хоча із деякими аспектами діяльності ОУН-УПА він не погоджувався у сорокові роки, та й тепер думки своєї не змінив.
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.