Штрихи з Дубенського життя

Ще в кінці вісімдесятих років минулого століття мені доводилося бувати у справах трудових як на Острожчині, так і на Дубенщині. І бачити біля шляхів рівнесенькі ряди бетонних підпор, що були увінчані різьбленими листочками хмелю та гронами шишок.
Сьогодні ж, на превеликий жаль, це видовище майже відсутнє. Зрозуміла річ, хмелярство — це надто важка галузь сільського господарства, що особливо потребує відповідальності та, що немаловажливо — величезних фінансових затрат. Як підтвердило саме життя, затрати на вирощування та збирання пахучого продукту (без якого впродовж багатьох століть ніколи не варилося пиво та й не випікався голова усьому — рум’яний запашний хлібець) у багато-багато разів перевищують витрати на виробництво, скажімо, солодкого кореня. Однак лише деякі господарі не покидають цього ремесла, пам’ятаючи про те, що затрати на виробництво хмелю дуже швидко окупляються, та й сам продукт не лише буде пахнути хмільним, а й чималою валютою.
Як засвідчують волинські часописи довоєнного періоду, хмелярство було дуже розвинене на древній дубенській землі. Тут були створені науково-дослідні осередки, сюди приїжджали по досвід спеціалісти із закордону. Ось що, приміром, писав про візит інженера Лєнкєвіча до маєтку Рачин у 1934 році громадянсько-політичний і господарський тижневик «Wolyn» («Волинь»):
«…За дорученням Волинської Сільськогосподарської Палати до Дубна прибув інженер Лєнкєвіч, який разом з інженером Волинського Хмелярського Товариства паном Лукомським досліджував можливості відкриття в даному осередку Державного Сільськогосподарського Банку-маєтку Рачин під містом Дубне сільськогосподарського дослідного закладу зі спеціальним передбаченням хмелярства.
Дослідження підтвердили існування для цього умов, тому майбутній дослідний заклад буде мати велике значення як центер волинського та загальнопольського хмелярства.»
А ось якою теплою була зустріч, згідно з записами тижневика «Przeglad Wolynski» («Пшегльонд Волиньскі»), доцента Празького політехнічного інституту доктора Карла Освельда на Дубенських плантаціях хмелю:
«На початку серпня 1930 року перебував на Волині знавець хмелю доцент політехнічного інституту в місті Прага доктор Карел Освальд, який приїхав до Польщі з тим, щоб відвідати хмелярські господарства й ознайомитися з нашими досвідами у цій галузі.
На Волині вирощується 75% всієї хмелярської продукції в Польщі, головним осередком є Дубно. Сюди ж, зрозуміла річ, приїхав безперечно із Праги доктор Освальд. Вітали ж закордонного гостя директор Хмелярського Банку в Дубному пан Фелікс Гоншьоровскі, а також інспектор хмелярства пан Стефан Лукамекі. Гість у товаристві ввічливих господарів пішов перш за все на відвідання Хмелярського Банку, єдиного у всій Польщі. Потім усі виїхали на об’їзд плантацій хмелю на Волині. Спочатку оглядалися хмільники великої власності, загосподарьовані переважно у Дубенському повіті при фільварках, потім відвідано було плантації чеських хуторян, які спеціалізуються у вирощуванні хмелю, а також об’їжджено було хмелярні осадники.
Думка доктора Освальда про волинський хміль є дуже добра. Він є великий і красивий, і навіть на багатьох плантаціях волинських хміль в біжучому році кращий ніж у Чехословаччині. Тому належить передбачити, що знайде він попит на закордонних ринках …»
Відзначалися своєю працелюбністю і військові осадники, які, трудячись у своїх господарствах не покладаючи мозолястих рук від темна і до темна, не забували і про будівництво на селі закладів культури, освіти, медицини й інших важливих об’єктів. Ось що, зокрема, писала про осаду Срібне біля Дубна в 1928 році згадана вище газета «Przeglad Wolynski»
«Є на Волині осада військова, яка заслуговує на те, щоб знали про неї не тільки найближчі сусіди, але й всі ті, хто цікавиться працею осадництва. Осада ця, це Срібне в Дубенському повіті. Військовий осадник взявся жваво до роботи не тільки на власному подвір’ї, але і про роботу громадську не забув. Тому повстали будинки господарчі, зразково побудовані, та які є доказом тому, що осадник на отриманій землі твердо стоїть, даючи приклад, як можна наполегливою працею дійти до очевидної заможності. Майже кожен осадник в Срібному має найнеобхідніші сільськогосподарські машини, не виключаючи машин (косарок) для косіння та сівалок».
Вносили свою родзинку у тогочасне дубенське життя і кінні перевізники. В чому вона проглядалася? Давайте, шановний читачу, звернемося до вищезгаданого тижневика «Wolyn» за 1934 рік і побачимо:
«Дубенські кінні перевізники в результаті пануючих фінансових труднощів стараються створити конкуренцію для автобусної комунікації між Дубном і Луцьком, Рівне та Кременцем.
Кінні перевізники, знижуючи ціни щодо автобусних білетів на кілька злотих, перевозять чотириособовими критими возами пасажирів. Подорож з міста Дубного до міста Рівного чи до міста Луцька триває 4-5 годин і багаторазово пов’язана є з перевантаженням речей, а також обов’язковою пересадкою пасажирів в половині дороги до чергового кінного критого возу, запряженого іншими кіньми, бо ж одні не в стані відбути дороги 40-50-кілометрової подорожі. Заробіток кінних перевізників є мінімальним, а ціле починання відбувається під гаслом «аби жити».
Вводили належну часточку для духовного збагачення дубенчан як професійні, так і аматорські майстри мельпомени. Ось короткі інформації з цього приводу тижневика «Wolyn» за 1934 рік і за 1933 :
«Волинський Український Театр під керівництвом М.Певного прибув до Дубна і поставив 13 лютого 1934 року вуличний спектакль «Вій». Варто, щоб польська громадськість оцінила безсумнівні цінності Українського Театру.»
«… Аматорський колектив Російського Доброчинного Товариства в Дубному відіграв у неділю, 2 квітня 1933 року, драму Найдінова «Діти Ванюшина». Режисер пан М.Прелля.»
Ось воно, у своєму різноманітті, життя старовинного Дубна і його повіту.
Чеслав Хитрий,
Дубно.