Реліквія з пекла

На початку осені 1942 року нацистські посадовці вимагали доставити в Німеччину 200 тис. українських жінок віком 15-35 років для роботи в домашньому господарстві. У жовтні 1942 року почалося полювання на нову потенційну робочу силу — учнів і студентів для відправки до Німеччини.
Розпорядженням рейхскомісара Е.Коха на Рівненщині були закриті всі середні школи та вищі навчальні заклади. Жителі Рівненщини в нацистській Німеччині потрапляли під різні категорії іноземних робітників і, відповідно, їхні умови життя та праці відрізнялися.
З 1946 року у Тинному, що на Сарненщині, працювала вчителькою молодших класів Величко Килина. У роки Другої світової їй судилося пройти через фашистські концентраційні табори.
Після четвертої втечі з дороги на фашистську каторгу молода вчителька ( до війни працювала в одному із сіл Волинської області) була схоплена на німецько-польському кордоні й відправлена до тюрми у Франкфурті-на-Майні. Далі — тюрма в Берліні, Равенсбрюк — концтабір для в’язнів жінок різних національностей.
Жили у блоках-бараках на дві тисячі чоловік кожен, спали на дерев’яних нарах у три яруси. Постійно мучив голод. Працювали під конвоєм есесівців і вівчарок. Перевозили тачками мул з болота на поле, згодом виготовляли радіокотушки. До повної знемоги. Тих, хто падав, пристрілювали.
Табірна охорона нерідко вдавалась до нелюдської наруги. Наголо острижених жінок годинами тримали під пекучим сонцем або ж у мороз роздягнених поливали зі шлангів холодною водою. На них заради забави нацьковували собак. У недільні дні особисто начальник табору влаштовував оглядини: йшов повз ряди і довільно тицяв тростиною то в одну, то в другу... Есесівці вихоплювали з шеренги жертву і волокли до брами, за якою здіймались три димарі крематорію. Тоді гнітючу тишу роздирав несамовитий крик.
Декотрі з жаху перед завтрашнім днем зводили рахунки з життям у бараці або кидались на дротяну огорожу, якою проходив струм, чи, з надією на втечу, забирались до каналізаційних люків. А вранці знову всіх вишиковували, щоб провезти повз стрій до тієї ж брами знівечені трупи.
Восени 1944 року до крематорію проклали залізницю. Нею в жовтні до табору везли цілими ешелонами, за чутками, поляків, їх тут же відправляли в газкамери, а відсортований одяг і взуття ( траплялося й дитяче), розчесане волосся в’язні запаковували в мішки і вантажили назад у вагони. Попіл з крематорію також запаковували у мішки, він ішов на удобрення полів. Над табором постійно стояв солодкуватий запах, а з труб крематорію вдень і вночі валив чорний дим.
Та було в таборі місце, яке лякало ще більше. Фашисти називали його лікарнею. Там есесівські екскулапи ставили на в’язнях нелюдські експерименти: витягували жили, викачували кров, добували кістки з рук і ніг і в законсервованому вигляді відправляли для лікування своїх вояк. Побувала в тій лікарні і подруга Килини з Полтавщини — Поліна Коврига. У неї вирізали нирку, викачали багато крові. Недовго вона після того протрималася. Померла й Ольга Бамбула, яка родом з села Бирлівка на Полтавщині.
Кіля Величко розповідала, що за кілька днів до 1 травня 1945 року, коли крематорій уже не працював, не було світла, води, людей зовсім не годували. Всіх, хто ще животів, вирішили розстріляти, щоб не залишилося свідків Равенсбрюка. Та не встигли...
Ось записи в щоденнику про ті події: « Перше травня. Вранці звільнили бійці з тюрми. З радості хвора». Неважко уявити, який вигляд мала 24-річна жінка, якщо хтось, розторсавши її, запитав: « Чого тобі треба, бабусю?». То над нею схилилося зовсім юне обличчя воїна, який разом зі своїми бойовими товаришами приніс визволення бранцям концтабору.
Протягом тижня її годували з ложки. А запис від 9 травня можна прочитати на фото розгорнутих сторінок щоденника, який зараз зберігається в Українському музеї Великої Вітчизняної війни в Києві. Щоб донести до нащадків страшне лихоліття фашистського смертоносного смерчу.
Килина Величко здійснювала ці записи на аркушиках, скріплених тоненькою мідною дротиною, з коричнево-жовтою обкладинкою із, схоже на те, ізоляційного паперу, всього 32 сторінки. Записи зроблені олівцем, звичайним і чорнильним, переважно українською чи російською мовами, одним почерком. На першій сторінці цієї книжечки написано: « Полтавська область, Ковалівський район, с. Богданівка, станція Коненовка, Величко Кіля Олександрівна».
Перший календарний запис датований 24.01.42 р.: « Перехід на новий табір. Сніг, мороз, стояли голі коло лазні. Писали хрести на лобі». А останній — 9 травня 1945 : «Кінець війні. Мітинг. Весело. Хочу додому». Ще кілька записів. Від 26.01.45 р.: «Почали варити нечищену картоплю разом з бруквою».
3.02.45 р.:«Субота. Обід. Повітряна тривога. Впали в очі бліді обличчя фріца і фізички. Всі раді».
11. 02. 45 р.: «Носили землю... Сховались у вбиральні. Співали російські пісні. Одержали штраф».
12. 02. 45 р.: «Немає обіду». 9. 04. 45 р.: «Вечір. Жах. Голодний народ».
Ось деякі записи з саморобної книжечки-потаємного щоденника колишнього в’язня фашистського концтабору Равенсбрюк ( неподалік Берліна) за номером 77744 з червоним ( колір означав приналежність до політичних) вінкелем (трикутником) на куртці.
Проживаючи у селі Тинне, Кіля Величко любила дуже квіти, її садиба завжди квітувала квітковим різнобарв’ям: тюльпанів, троянд, жоржин, які вона вирощувала в пам’ять про подруг, котрі згоріли в крематорії.
Світлана Коток,
Сарненський район.