Рокитнівчанка працювала у Франції вантажником

Ніна Колесник народилася в багатодітній родині, рано помер батько, на плечі мами лягли клопоти по господарству, але з допомогою роботящих дітей в сім’ї був лад та відносний достаток. Про початок війни сім’я Колесників дізналась по великій кількості військових, які йшли до кордону. А потім голодні і поранені поверталися назад. Зголоднілим солдатам виносили хліб, варену картоплю. В 1942 році, щоб уникнути примусових робіт в Німеччині, куди масово вивозили молодь, мама відправила доньку в найми в Польщу. Робота та господарі сподобалися дівчині і вона домовилась про те, щоб влаштувати тут свою молодшу сестру. Отримавши згоду від господарів, Ніна повернулась до рідної домівки за нею. Саме тут вона потрапила в облаву, яку учинили карателі. Всіх заарештованих загнали у вагони і відправили до Німеччини. На німецькій території їх висадили з вагонів, які відразу ж помили та продезинфікували, а людей відправили митися в душові, завчасно видавши чистий одяг, серед яких була груба байкова куртка з номером на спині, намальованим білою фарбою. З того часу ім’я Ніни замінило число 198, а сестрички Марії – 199. Остаточним місцем призначення українців стало французьке місто Дієденгофен, де належало працювати невільницям на великому коксохімічному комбінаті. Проживали невільники у довжелезних бараках, розрахованих на 100 чоловік. На день видавалась пайка хліба — 200 гр. Хліб видавався лише ввечері, вранці — чай, а обід і вечерю складав черпак брукви. Враховуючи те, що дівчата виконували важку фізичну роботу, невільницям видавали додаткову пайку хліба та три чотири варених картоплини. Щоденним робочим інструментом була величезна шухля, якою накидали у вагонетку кокс. Наглядачем у дівчат був місцевий француз, який шкодуючи сестричок, видавав їм для роботи менший інструмент, деколи приносив щось з домашніх харчів. За це дівчата йому співали українські пісні, які він з задоволенням слухав. Француз з гордістю розповідав дівчатам, що вони знаходяться на батьківщині Жанни Д’арк, на що українки відповідали, що знайомі з подвигами французької героїні зі школи. Обізнаність невільниць в французькій історії викликала щирий подив наглядача. Пані Ніна пригадує, що в таборі були підпільники, які чинили опір ворогам. Таких людей привселюдно страчували. На одну з таких страт зігнали всіх присутніх. — Страчували нашого солдатика, — зі сльозами в голосі говорить пані Ніна, — хлопець був дуже побитий, ледь тримався на ногах. Ми в один голос заголосили. Зібравши всі сили, він звернувся до нас зі словами: „Не плачте, дівчата, скоро катам прийде кінець!” Згадує Ніна Колесник ще один випадок, який ледь не коштував невільницям життя. До їх наглядачки приходила 10-річна донька, яка прив’язалась до українок, дівчата часто співали російську пісню про «кипучую, могучую, никем не победимую..» Дівчинці сподобалась мелодія, і вона попрохала навчити її. Не розуміючи про що йде мова, дівчинка заспівала пісню на нацистському зібранні, членом якого був її старший брат. Про те, що для родини наглядачки це не пройшло безслідно свідчило те, що більше в таборі її ніхто не бачив. Звільнили дівчат союзні війська. Як не прикро, але їх захисника француза союзники запроторили в той табір, в якому були самі дівчата, крім того, йому, як посібнику фашистів, вручили вагонетку, та шухлю, якою працювали раби. — Ми помінялися ролями, але нам було дуже шкода нашого захисника, тому ми потайки носили з кухні щось з харчів, щоб його підгодувати, – згадує пані Ніна ті часи. Шлях на Україну пролягав через море — з Марселя до Одеси невільників переправляли на кораблях. На Батьківщині Ніна Колесник влаштувалася на роботу в лісгоспзаг, де й пропрацювала все життя. Виховала двох доньок, дочекалась чотирьох онуків і чотирьох правнуків. Незважаючи на поважний вік, пані Ніна багато читає. Також дуже любить вишивати — вся домівка прикрашена її вишивками. Живе пані Ніна нині звичайним життям, радіє мирному небу і спокою в країні. Та час від часу защемить серце гіркими спогадами про повоєнну юність, дасться взнаки підірване здоров’я. Грошові виплати, які виділили остарбайтерам, не можуть компенсувати шкоду заподіяну здоров’ю в молоді роки. І час не в змозі залікувати рани в душі, які нагадують про себе і через шість з половиною десятиліть.

Лідія ДАЦЮК,

Рокитне.