Йому судилося жити

Одинадцять літ тому Дмитро Дикун із Рогізного занедужав. Ні з того ні з сього піднялася температура тіла, з’явилася нудота. Відтак, три тижні чаклували над ним медики в інфекційному відділенні Демидівської райлікарні. Там і встановили діагноз — хвороба Боткіна.
Недовго довелося пану Дмитру козакувати після лікування — невдовзі знову опинився у лікарів. Втім, минулого року упродовж літа він декілька разів ставав пацієнтом демидівських медпрацівників. І чого гріха таїти: дехто навіть докоряв, що, мовляв, усі біди від горілки. Та не до оковитої було чоловіку. Приступи хвороби ставали нестерпними. І тоді на сімейній раді вирішили проконсультуватися у фахівців із обласного центру. Ті після огляду 58-ріного пацієнта знову направили у лікарню — у нього виявили онкозахворювання. Недуга вичерпувала останні сили. Ходив бідолашний і вмовляв лікарів:
— Люди добрі! Робіть щось!
Висох на тріску. У лікарні в Демидівці важив 98 кілограмів, а перед операцією на два пуди полегшав.
На другу Пречисту хворого прооперували. Після операції його донька мала розмову із лікарем. Той надії не вселяв і порадив готуватися до найгіршого. А коли дружина прийшла на раду-пораду до фахівця, той порадив звернутися до доньки. Мовляв, я їй усе сказав.
— Доню, що ж тобі сказав лікар? — не вгавала жінка.
Важко було доньці змиритися із лікарським прогнозом, та все ж із величезними зусиллями простогнала неньці:
— Мамо, він сказав, що тато не буде житии…
Коли Дмитра Дикуна привезли у село, то через кілька днів у найвіддаленіших куточках знали, що Зося привезла Митька з «больниці» помирати. Жінка поїхала на ринок і купила костюма на смерть чоловікові.Втім, пані Софія і рідні не стали чекати візиту кістлявої, і вирішили дати їй, може, й останній бій.
Акумулювалися знання із народної, нетрадиційної медицини, фітотерапії, а зболене тіло пана Дмитра стало полігоном, де ота людська мудрість випробовувалася. І через три тижні щічки кандидата у покійники зарум’яніли. Щоправда, дошкуляли післяопераційні шви. Довелося звернутися за допомогою до уродженця Рогізного — хірурга з Демидівки Миколи Панасюка. Якось після богослужіння у місцевій церкві пан Микола відвідав односельця і довершив справу рівненських колег — виволік зі шва шматочок нитки.
Одним словом, різні відвари із трав поставили пана Дмитра на ноги. Стала дружина потроху додавати у трав’яні відвари самогону, який вигнала на похорон чоловіка. У благовірного з’явився апетит…
Через два роки Дмитро Дикун звернувся до медиків, котрі колись винесли смертельний діагноз, по довідки на лікарську комісію. Тоді одному із них, спантеличеному появою «воскреслого» пацієнта, ледь мову не відібрало і лише вистачило духу для здивування:
— То Ви ще живі?
За словами пана Дмитра, через дев’ять літ після цього рандеву йому інвалідність відмінили. Мовляв, здоровий, як бугай, йди й працюй. І відтоді чоловік оре, косить та у Бога здоров’я просить. А в усій окрузі його знають як людину, від якої рак позадкував. І не отой, що з клешнями, а той, що з метастазами. А до дружини Софії звертаються за консультаціями щодо траволікування, якщо комусь дошкуляє печінка чи підшлункова залоза. У надії врятувати чоловіка вона перелопатила гори літератури із фітотерапії і набутим досвідом залюбки ділиться із людьми.
Хтозна, що втримало Дмитра Дикуна у цьому чарівному світі. Може, сталася помилка під час лабораторних досліджень і, відповідно, при діагностуванні. А, може, Всевишній змилостився над хворим і вказав шлях до зцілення. Зрештою, пан Дмитро наперекір усім смертям насолоджується буттям, потішає рідних, близьких. Очевидно, він приречений на життя.
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.