УКРАДЕНЕ ДИТИНСТВО

Гірка образа пекла серце юнака, і Микола пішов з дому, щоб повернутися... на могилу батьків.
Зустріч з Миколою стала для мене благодатним джерелом, у якому можу втамувати творчу спрагу. Мій ровесник із сусіднього села три десятиліття тому утік із батьківської хати. Тоді я не міг втямити, що спонукало п’ятнадцятилітнього хлопця без будь-якого досвіду податися у життєвий вир. У навколишніх селах цю незвичну подію коментували майже однаково: Микола не витримав батькового знущання і подався світ за очі. Тому неждана-негадана зустріч з тридцятилітнім інтервалом дала відповіді на всі запитання. Втім, чи на всі...
Микола був середнім сином у сім’ї. Скільки себе пам’ятав, то постійно відчував невмотивоване упереджене ставлення батька. І якщо старшому брату чи молодшій сестрі усе сходило з рук, то за будь-які дії, які не вкладалися у батьківське поняття про виховання, Миколу карали. Спочатку рідний батько виховував сина перевіреними засобами — паском і важкою ковальською рукою. Коли ж чадо адаптувалося до цих засобів «виховного» впливу, то екзекутор вдосконалив свій арсенал ліщиновим києм. Та найдошкульніші були удари батогом по голому тілу. Кілька тижнів сходили пасма з тіла. Здавалося, до таких варварських методів могла вдатися лише хвора людина. Але ж батько був начебто психічно здоровий: в армії служив, хату збудував, працював ковалем та й серед односельців мав авторитет. До того ж алкоголю майже не вживав, від чого Миколі інколи ставало прикро: п’яного отця легше було виправдати і звалити все на імпульсивно-агресивну дію горілки. Натомість тверезий глава сім’ї чи не щоденно упродовж десятиліття карав середню дитину за найменшу провину переважно з дурного розуму та поганого настрою.
Нині у Миколи двоє дітей і вони не знають, що таке фізичне покарання. А їхньому татусеві у дитинстві і ранній юності не поталанило: у нього була заборона на дитячі ігри та розваги. Але ж цікавість чи просто хлопчачий інстинкт виштовхував до гурту ровесників. Звісно, після цього були батькові запотиличники.
У школі Микола був так званим «хорошистом» —учився на четвірки, а ось з математикою був на «ти». Давалася йому ця наука. Вчителі хвалили його за спокійний і врівноважений характер, хоча чомусь пригніченого стану учня ніколи не зауважували.
— Як ти вважаєш, — запитую Миколу, — чому батько тебе не любив і свою злість зазвичай зганяв на тобі?
— Я довго шукав відповіді, — поволі веде мій ровесник, — насамперед для себе, чому потрапив у таку немилість до рідного батька. І, відверто кажучи, остаточних висновків і досі не зробив. Можливо, мені так і не вдасться поставити крапку у своїх роздумах, припущеннях.
Цікава деталь: Микола був дуже схожий на свого батька. І, здавалося, у ставленні до сина повинні привілеювати особлива ніжність і теплота. Натомість ці родинні почуття витіснили злість, цинізм.
— Можливо, — припускає Микола, — батько у мені не знайшов тих рис, які виплекав у своїй уяві. Коли ж я з’явився на світ, став підростати, то батькова уява зіткнулася з об’єктивною реальністю, і від того глава сімейства бісився. Хоч я і не був зразковим хлопчиськом, але тотальної критики і повсюдних спалахів злості не заслуговував. Утім, може, у батька були якісь психічні розлади, яких просто не виявили. Однак, під силою якихось життєвих ситуацій чи певних подразників його психіка давала збої.
Але Миколі від того не легше. Бо відірваний від прадідівських коренів з п’ятнадцяти літ опинився віч-на-віч із життєвими колізіями. Спочатку у будівельному профтехучилищі три роки освоював ази спеціальності муляра і штукатура, згодом два роки в армійському «стройбаті» гартував силу духу. Після звільнення в запас подався у світ вольний, широкий. В Іркутську одружився, одержав квартиру, заочно закінчив інститут і нині працює на російсько-італійській фірмі. Іншими словами, не здався на милість неприхильної долі і вистояв у життєвих крутозламах.
— Невже за тридцять літ не хотілося побувати у рідних краях? — запитую ровесника.
— Звичайно, хотілося. Та біль дитинства ятрив душу і, каюся, затулив здоровий глузд. До того ж додавало образи і те, що ніхто із рідних не хотів навести мости порозуміння зі мною. Ні мама, ні брат, ні сестра, ні тітки, ні дядьки. Де я жив? Як і що мене боліло? — ці питання їх не турбували.
Хоча нині Микола намагається виправдати рідних. Мовляв, батько-деспот гасив будь-яку іскорку-згадку про сина і брата. Особливо нестерпним став після того, як Микола залишив батьківський дім і таким чином знеславив батька. Тому в умовах хатньої тиранії вони були безправні і безгласні. Однак ніяких зусиль не доклали після того, коли старший брат одружився і вийшов з-під батьківської опіки, а сестра вийшла заміж. Адресу ж його знали...
Уже кілька літ спочивають на сільському кладовищі батько і мати, яких син за життя так і не простив. А покликала Миколу у рідну сторону туга за друзями дитинства та зустріч з однокласниками з нагоди тридцятиліття після закінчення школи. І хоч Микола закінчив тільки 8 класів, та його не забули.
Покладання вінка на могилу однокласника, котрий передчасно помер, привело Миколу на могилу батьків. Яка душевна революція у ці миті відбувалася у єстві сина — цього ніхто не знає. Мабуть, оте запізніле цвинтарне побачення розтопило лід образ, звалило з душі тягар сердечного заціпеніння і Микола заплакав. Ридма ридав сорокасемирічний чоловік над скорботними горбочками сільського кладовища. Прорвало бідолаху, і він дав волю сльозам. Було в тих сльозах каяття чи спогади роз’ятрили душу — не знаю...
Цього вечора Микола завітав у сім’ю брата. А наступного дня по дорозі до сестри зустрівся зі мною і розповів свою одіссею.
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.