ДІТЕЙ ТАКОЖ НЕ ВИБИРАЮТЬ

Щовечора, лягаючи спати, усі восьмеро прийомних дітей Оксани та Андрія Зарічнюків звертаються до Господа:
– Боже, зроби так, аби якнайбільше дітей забирали з інтернатів.
І молитви їхні щирі, бо самі свого часу були покинутими і забутими своїми рідними батьками, допоки це святе місце у їхніх маленьких сердечках не зайняли люди, які змогли дати їм тепло батьківської і материнської любові.
Зарічнюки й самі знають, якою гіркою є втрата найближчих людей – мами чи тата. Тому проблеми сирітства їм відомі не з чуток. А також робота з дітьми для пані Оксани не є чужою, адже за плечима 25 літ педагогічної практики. Отож, рішення про створення дитячого будинку сімейного типу прийшло саме собою. Спочатку дітей брали на канікули до себе у сім’ю, а ті, в свою чергу, знайомлячись із новим для себе життям у колі справжньої родини, називали Оксану з Андрієм мамою та татом.
Зараз, окрім своїх сина і доньки, Зарічнюки виховують і вісьмох прийомних дітлахів. Незабаром їхня велика сім’я поповниться ще одним хлопчиком.
– Часто нас запитують, за якими критеріями вибирали собі дітей, – розповідає пані Оксана. – А насправді ніхто нікого не вибирав. На канікули по сім’ях дітей розподіляла церква. Тих, котрі були у нас, і залишили, коли у 2002 році зареєстровували дитячий будинок сімейного типу. Адже вибирати, тикнувши на того чи іншого пальцем, неможливо. Тому що всі вони хороші, всі хочуть мати батьків, і кожен сподівається, що візьмуть саме його.
Щоб ще більше зблизити своїх вихованців, щоб створити ще теплішу сімейну атмосферу, Зарічнюки вирішили шукати рідних братиків і сестричок своїх підопічних. І нині майже всі вихованці дитячого будинку пов’язані між собою кровними вузами. Поміж тим, щоразу кожному дітлаху Зарічнюки пояснювали, що десь є й інші мама і тато, які їх народили, а також питали згоди на проживання у новій родині. Бажаючи мати міцну і дружну сім’ю, діти з захопленням знайомилися з родичами Оксани та Андрія, відразу з’ясовуючи, ким вони для них доводяться – тітками, кузенами, бабусею чи дідусем… Чи не найбільшим прагненням малечі є бажання мати таке ж прізвище, як у названих батьків. Навіть підписуючи шкільні зошити, зазначають: Зарічнюк.
– Якщо це бажання не зміниться до 16 років, коли виготовлятимуть паспорти, – будь ласка. Тоді вони будуть дорослими і зможуть приймати зважені рішення, – говорить пані Оксана.
Зараз вихованці Зарічнюків нічим не відрізняються від інших дітей. Вони ходять до школи, гарно малюють, грають на музичних інструментах, займаються гімнастикою та танцями. Старші доглядають менших. Попри те, що родина велика, самі справляються з усією хатньою роботою, адже змалечку у них має формуватися уявлення про сімейні права та обов’язки, де всі однаково рівноправні. Тому навіть за обіднім столом кожен виконує закріплені за ним функції – один подає серветки, інший нарізає хліб, а третій наливає чай. А, як уже склалося традиційно, у вісім років дітлахи починають мити посуд. Вони із нетерпінням чекають настання цього віку, щоб взятися за справу, яка є першою ознакою дорослості.
Ці найпростіші побутові навики, переконані Зарічнюки, не зможе дати дітям навіть за найкращих умов будь-який інтернатний заклад. Так само, як і не навчить планувати сімейний бюджет, робити покупки, готувати їжу та багато чого іншого, що допоможе в майбутньому створювати затишок власної сім’ї. Так, деякі діти, потрапляючи в родину Зарічнюків, не знали про існування грошей, не говорячи вже про ліфт та інші більш складні речі. Для них за дивину було знайомство із живою природою…
Втім, пані Оксана застерігає – до питання усиновлення дітей треба ставитися надзвичайно відповідально і зважено. Щоб не травмувати ні дитини, ні себе, спочатку варто брати лишень одного малюка на якийсь певний період, щоб побачити, з якими труднощами доведеться стикнутися і чи зможеш ти ці труднощі подолати. Тому що багато хто керується виключно емоційними поривами – хочеться допомогти, пожаліти дітей, які позбавлені батьківського тепла. Інших цікавить фінансова сторона справи, ще одні шукають вирішення житлового питання. А насправді – то титанічна праця, якій потрібно присвятити себе сповна і віддачі від якої чекати не варто, адже це – самопожертва.
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.