ПІД ВІТРИЛАМИ ПОКЛИКАННЯ

Про перебування на Рівненщині французького журналіста, дослідника, історика Жана Перро не писали хіба що вкрай ліниві місцеві газетярі. Зокрема, всі тутешні засоби масової інформації обійшло кримінальне повідомлення про те, як хвацько обікрали іноземця злодії поліського походження у Костополі. Окремі газетки аж ніби хизувалися спритністю та кмітливістю рідних крадіїв: не встиг француз залишити без нагляду свої речі та оглянутися довкола, як їх миттєво ніби корова язиком злизала. А один високопоставлений міліцейський чинуша обласного масштабу так прокоментував цю подію: “Сам винен.”
Проте про перебування Жана Перро в Україні й, зокрема у нашій області, справжню мету його приїзду майже нічого не писалося. Вважаю, що в журналістській долі мені надзвичайно пощастило, адже завдяки відомому рівненському письменнику Юрію Загорському ( Залеті) мені вдалося познайомилися із Жаном Перро.
Жан Перро народився у місті Лонс-де-Соніє, що знаходиться неподалік швейцарського кордону. Закінчив школу журналістики у Женеві. Деякий час працював «вільним» журналістом-гонорарником у цілій низці французьких видань, у тому числі й у всесвітньо відомому «Фігаро». Нині активно друкується у марокканських газетах. Адже Жан на півдні Марокко у місті Іфні має помешкання і між далекими поїздками світами інколи тут проживає.
Відверто кажучи, цей чоловік вразив мене невичерпною енергією, творчим поривом, невтомним пошуком і натхненням.
Не людина, а кратер вулкана. Крім журналістської діяльності, знаходить час для хобі, яке він називає своєю другою спеціальністю. Перро захоплюється верховою їздою, добре розбирається у конях, яких використовують для змагань на іподромах. А як же інакше. Адже його дід Жан-Марі Перро був неперевершеним вершником, служив кавалеристом у французькій армії в офіцерському званні. Тому і його внук не повинен осоромитися і міцно триматися у сідлі.
СЛІДАМИ ДІДА — ЗА ТРИДЕВ’ЯТЬ ЗЕМЕЛЬ
Поява Жана в Україні не була випадковістю. Він вирішив пройти слідами свого діда, який у складі французької армії воював під час Першої світової війни. Спершу шлях журналіста проліг на Балкани, де його предок здобував військову славу майже сто років тому. Прожив чотири місяці у Сербії і Македонії, вивчаючи події і факти початку XX століття, написав кілька статтей про тодішнє перебування тут французьких військ.
А в січні нинішнього року (вже після ознайомлення із Рівненщиною) Перро прибув в Одесу, щоб своїми очима подивитися на місто, про яке мальовничо і з захопленням згадував його дід...
...Восени 1945 року французько-британська армія після важких боїв не змогла провести свої кораблі через пролив і захопити Стамбул. Тоді вище командування вирішило висадитися у Салоніках, які тоді були великим портом Греції. Жану-Марі Перро у складі четвертого легіону кавалеристів довелося пройти крізь полум”я багатьох битв.
Восени 1918 року почався генеральний наступ і кавалерія, де служив Жан-Марі, захопила місто Скольє, столицю теперішньої Македонії. Але на цьому пригоди і баталії французького капітана не закінчуються. Деякий період зі своїм підрозділом він залишається на березі Дунаю. А в цей час у Росії розгорілася громадянська війна і французький уряд вирішив послати своє військо для підтримки “білих”.
Французький флот у грудні 1918 року у складі 20 військових кораблів пришвартувався у порту і навів гармати на Одесу. Артилерійські батареї міста, яке тоді знаходилося під владою петлюрівців, протягом доби вели перестрілку із французами. Але раптом “дуель” припинилася, бо петлюрівці відійшли. Жан-Марі Перро разом із співвітчизниками висаджується на берег із корабля “Жан Бар”. Спільно із французами тоді Одесу окупували грецькі, німецькі і польські підрозділи та добровільна армія генерала Денікіна. У перервах між військовими справами французи охоче знайомилися із визначними історичними місцями Одеси. Особливий інтерес і захоплення у них викликав пам’ятник їхньому земляку Рішельє, який ще під час французької революції емігрував у Росію. Невдовзі після кровопролитних боїв і внаслідок низького морального стану вояків французи разом з іншими інтервентами під звуки бадьорих маршів змушені залишити Одесу і відбути на батьківщину. Тоді поблизу села Березівки “червоні” відбили у французів кілька легких танків “Рено». Трофеї негайно відправили у Москву і через рік за їх зразком були сконструйовані перші радянські танки, що й стало початком танкобудування в СРСР.
Повернувся додому зі своїм ескадроном і Жан-Марі, пройшовши нелегкий шлях через закривавлені війнами Румунію, Австрію, Німеччину, власне, через усю Європу, яку тоді поглинув хаос і морок анархії.
Ось що вдалося довідалися про перебування свого діда в Україні й на Балканах французькому журналісту Жану Перро.
ФРАНЦУЗУ СПОДОБАЛАСЯ БУРЯЧАНКА
Чи не найчастіше на Рівненщині Жан Перро навідується у Костопільський район. І на превелике моє здивування і приємне враження іноземний журналіст побував і в моєму рідному селі Малий Свидин, де я народився і де минули мої дитячі та юнацькі роки. Француз дуже добре відгукувався про моїх земляків, невтомних трудівників і неперевершених життєлюбів, яких не зламали ні злидні, ні безліч проблем, ні сучасні авантюрні сільськогосподарські так звані реформи, які за своїм змістом у кращому випадку подібні до тупцювання на місці, у гіршому — до бігу назад. Все ж вони, на думку Жана, великі оптимісти: виховують дітей і внуків, наполегливо плекають хліб і до хліба, переборюють труднощі.
Розповідаючи про все це, Жан не забув згадати про щирість, гостинність і щедрість моїх рідних малостидинців. Він із захопленням згадував як вони частували його бурячанкою — здавна найпопулярнішим саморобним горілчаним напоєм у селі. Жан Перро побував у багатьох країнах світу, і хоч не належить до любителів алкоголю, але куштував багатоградусних міцних виробів багато і різних. Проте такий , як у Малому Стидні, смакував уперше у житті, зізнався іноземець.
Але зовсім не намір дегустувати місцеву самогонку привів французького журналіста у поліське село. Жан десь роздобув інформацію, що в роки минулої війни у складі формувань УПА воював його земляк, громадянин Франції. У бою був тяжко поранений, помер і похований у лісі поблизу Малого Стидина. Та наполегливі пошуки Жана поки що не увінчалися успіхом, ніхто з місцевих жителів нічого не зумів розповісти. Нічого не зміг допомогти колезі і я, хоча про минуле свого рідного краю знаю чимало із розповідей батька Федота, який мав унікальну пам’ять і знав рік народження майже всіх жителів села, не кажучи вже про події, свідком яких був чи чув про них.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.