ОДНА ЛЮБОВ НА ЧОТИРЬОХ

Петро з Оксаною познайомилися у школі. Він зі своєю сім’єю приїхав на роботу у місцеву десятирічку, а вона тут уже кілька років працювала лаборантом. Як це часто буває, між ними спочатку виникла симпатія, яка з часом трансформувалася у сильніше почуття. Обоє мали сім’ї, тому до пори до часу свої стосунки вдавалося втаємничувати. Та хіба заховаєш від всевидящих очей сільських учителів те, що вони вміють почути серцем?
Власне, згодом з глибоко законспірованих зустрічей закоханих довелося зірвати гриф секретності, бо шкільний роман став темою розмов на черговій педраді, та й у селі навколо любовної історії велися всілякі балачки. Звісно, авторитету сівачам «вічного, розумного і доброго» вони не додавали. Втім, педагоги розуміли це. І навіть більше — вони співчували Петрові та Оксані. Завжди суворий та об’єктивний директор застосовував каральні акції до порушників неписаного кодексу честі учительського колективу, але зраненим життєвими бідами серцем розумів своїх підлеглих. А співчутливе ставлення до нестями закоханих колег учителі і весь обслуговуючий персонал школи на чолі з літнім завгоспом пояснювали тим, що дружина Петра «гуляє», а чоловік Оксани настільки пристрастився до горілки, що хмільна голова світу білого не бачила, а дружини і поготів. А коли доброзичливці та ревні борці за міцну сім’ю у всьому світі нашіптували про «ліві» захоплення Оксани, її благовірний Гриша з п’яною філософічністю заявляв:
— Вистачить Оксани мені, Петрові, іншим бажаючим…
Ніхто не знає, що діялося на серці у Гриши в ті хвилини, коли хміль відпускав зі своїх обіймів. До його честі, у нетривалі миті тверезого осмислення реалій буття він жодним словом не дорікнув дружині про її захоплення. І не тому, що був гуманним і великодушним та вмів прощати ближнім. Річ у тім, що багатолітній запійний марафон висмоктав з нього чоловічу силу. Що ж до Петрової дружини, то саме її любовне шаленство призвело до того, що чоловікові довелося зриватися з обжитого місця і податися у світ з надією знайти сімейний спокій далеко від чергової пасії своєї половини. Та на новому місці у любовну пастку потрапив сам.
Одне слово, люди розуміли Петра з Оксаною і, так би мовити, негласно заохочували їхні стосунки. Не секрет, що були й такі, хто став на бік зігнорованого дружиною Гриши, хтось співчував зневаженій Петровій дружині. Зміст любовної епопеї вихлюпнув за стіни школи, за межі села. Нездоровий поголос докотився до районного начальства.
І знову були «серйозні розмови». Щоправда, цього разу поважна представниця з міста уникнула звинувачень, а по-людськи порадила закоханим цивілізованим шляхом вийти із життєвого лабіринту. . .
І ось майже півтора десятка літ Петро з Оксаною живуть разом. Як на мене, на їх боці навіть стала суспільно-політична ситуація у країні в кінці другої половини вісімдесятих років минулого століття. Обоє розірвали попередні шлюби і зареєстрували новий. Тобто вчинили цивілізовано, як підказувало серце.
Можливо, існувала певна поблажливість до нових-старих молодят, оскільки у них не було дітей. Натомість тепер два сини і донька, народжені у любові, радують батьків і світ. Колишня Петрова дружина подалася туди, звідки прибула у наші краї. Кажуть, «зійшлася» з колишнім кавалером. А ось Гриша так і не створив нової сім’ї, хоча випиває менше. Навіть «сухі» місяці і квартали практикує. У такі безалкогольні пости він заходить у хату до своєї тітки, котра живе навпроти школи, і чекає, доки йтимуть додому Петро з Оксаною зі своїми школяриками. Гриша довго проводжає поглядом цей сімейний квінтет і в такі хвилини його серце глухе до будь-яких життєвих проявів. Мабуть, шкодує за втраченим. А, може, виколисує у глибоких душевних муках каяття благочестиві наміри та мрії. Життя ж бо триває...
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.