ЩЕДРІСТЬ і СКУПІСТЬ

Пам’ятається, жили-були у моєму рідному селі баба Настя і дід Яким. Похилого віку подружжя ніколи не мало дітей, вони завдяки багаторічній наполегливій праці на загальному фоні у порівнянні з односельцями матеріальне становище мали краще. Проте ніколи не були скупими, а завжди охоче пособляли людям, знайомим і незнайомим.
Баба Настя навіть не знала скільки їй років. Траплялося, її спитає хтось зайшлий:
— Тож скільки вже на світі зелений ряст топчете, бабусю? Скільки вам літ?
— Скільки літ прожила, стільки й зим, — відповідала суворо. А дід Яким лише усміхався у покриті густим інеєм вуса і прикурював чергову цигарку.
Настя заглиблювалася у свої одвічні думки і мовчала. Потім поволі вставала з ослона й неспішно дибала у розкішний садок, приносила звідти повну запаску червонобоких яблук і жовто-гарячих грушок.
— Їжте на здоров’я, — врешті усміхалася привітно. — І додому візьміть, лишень про літа не питайте, вони — усі мої. І зими, і весни. Багато їх, як тих яблук у садку, як зір на небі. Та передчуваю: доведеться вже скоро прощатися і з яблунями, і з далекими зорями, і зі світом.
Але поховали спочатку серед зими діда Якима, а в жнивну пору відлетіла у вічний вирій його вірна подруга. А біля могили односельці посадили яблуню…
... Блискавкою кресонув у пам’яті спогад про це щире, добродушне і щедре подружжя минулого року влітку. Неспішно йшов побічною вуличкою Рівного. Сонце готувалося до спочинку. Останні його промінчики спалахнули прощально на кількох ягідках притротуарної вишеньки. Поруч вовтузилися діти років 6-9. І їх спокусила барва ягідок — вирішили зірвати. Але враз посипалися прокльони. Брутальна злива із вуст розфуфиреної молодиці на дитячі голови. Вони з переляку розбіглися, мов горобці, розлетілися, розгублено оглядаючись на знавіснілу тітку. Потім загавкав здоровенний псисько. Молодиця підбігла до вишеньки, зірвала всі ягоди разом із недостиглими й похапцем кинула собі в рот.
Згас промінь. Сховалося за обрієм сонце. Подумалося мимоволі: «Вишня ця, по суті, нічийна. А якби тій скупердяйці належала? Що тоді? Чим могла закінчитися необдумана дитяча спроба поласувати ягідками? Напевне, собацюру спустила б.»
Читач скаже, таких небагато. Можливо. Але вистачає. Ось ще один приклад. Під вікнами багатоповерхівки виріс розкішний горіх.
Так розрісся на свою біду, що почав затуляти сонце у вікнах кількох квартир. Та ще й плодоносити чомусь перестав. Мешканці дружно вирішили позбулися зайвого дерева. Почали виливати під нього всяку гидоту, щоб всохло. Навіть соляркою “підживили”. Одначе із настанням весни горіх розквіт. А восени, наче з переляку, почав рясно засівати землю дозрілими дорідними плодами.
Що тут почалося! Наввипередки бігли мешканці затінених квартир до недавно ненависного горіха. Аби більше назбирати. Чужих не підпускали. Гукали зайдам: «Геть звідси! Горіх наш! Ми його виплекали!»
...Одного літнього досвітку вирушив на залізничний вокзал. Міський транспорт ще не курсував, а тому вирішив посидіти кілька хвилин на одинокій лавці у чотирикутнику дев’ятиповерхівок. За спиною хтось кашлянув і, оглянувшись, я побачив здорованя у синьому спортивному костюмі, який ніс оберемком два трилітрові слоїки жовтого сала. Він підійшов до контейнера для сміття і пожбурив ношу у їхню пащу. Брязнуло-зойкнуло скло. І тиша. А здоровань спокійнісінько прошурхотів капцями до свого під’їзду. Ще б пак: “добру” справу зробив. Навіщо оселю всякою зіпсованою зайвиною захаращувати. Згноїв — викинув, але ні з ким не поділився. А з ким ділитися? Тієї жеброти і бомжів он скільки розвелося, на всіх не настарчиш.
Така хронічна скнарість побутового рівня, що межує із варварством, як мовиться, нормальним індивідом сприймається вкрай негативно. Та ще болючіше вражає вона своїм цинізмом, коли базується на рівні суспільному. Хто не спостерігав картини: із далеких теплих країв привезли цитрусові. Ціни на них високі, а тому й покупців не дуже густо. Через тиждень-другий делікатний продукт псується. І його спокійнісінько викидають у сміття. Викинути, виявляється, торгашам вигідніше, ніж на якихось там кілька гривень своєчасно продати цитрусові дешевше.
Дивне зачерствіння душ паралізувало багатьох наших співвітчизників. Мусимо ж, здавалося б, допомагати один одному як можемо і чим можемо, допоки молода держава зміцніє і візьме левову частку нелегкої теперішньої нашої ноші на свої плечі. Пам’ятаймо: скупість, зажерливість роз’єднують, доброта об’єднує…
...Ось чому ще й досі пам’ятають у моєму селі бабу Настю. Садок їхній із дідом, правда, давно вирізали. Час бере своє. Але смак червонобоких яблук згадується частенько...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.