Прописав художник у місті полохливе птаство

Василь Захаров закінчив різьбярське відділення профтехучилища, працював художником на фабриці художньої галантереї, мешкав неподалік Ікви. Боляче було йому, що брудні води, насичені фарбами та їдкими хімікатами, безборонно вливались у річку. Сидячи з вудкою в очерятяних заплавах, мріяв, що колись матиме човна, облаштує власний ставок, де плескатиметься чимала риба. Ще більш утвердився у бажанні в 70-ті роки минулого століття, коли велику шкоду навколишній екосистемі завдала необдумана меліорація. Було не лише сплюндровано-підсушено болота, а й зникло жаб’яче царство, подалися з обжитої місцини лелеки, які „паслися” ледь не на городі. Не стало солов’їв. „Облисіли” колись буйнорослі береги, згинула живність водойми. Хлопчаком продавав татарське зілля на зелені свята, не раз повертався додому із відром сріблястих дарів Ікви після риболовлі. А тут запанувала мертва зона, тільки елітні бур’яни розкошували, щедро дарували буревій білого пуху, що розносився по людських городах. І хоч бажання молодого чоловіка якось вплинути на невтішне становище довкілля іронічно зустрічали навіть друзі, пан Василь знав, що не відступиться від запланованого. Розкопав частину болота, в невеликій копанці розводив карасиків. А потім настав час (це був початок 90-х років) коли дубенчанин випросив у міськраді шмат землі із правом облаштувати ставок. Отримавши наділ, Захаров подався у Польщу, заробив там якусь копійчину, аби механізатори з колони „Поліссяводбуду” викопали майбутню водойму. Коли не вистачило заробітчанських коштів, оформив для організації кілька стендів. Ноповнивши викопаний котлован (глибина від 1,5 до 4 метрів), зазнав першого розчарування: нічого там не росло. Метнувшись по району, аж за 18 кілометрів у Вербі потрапив на болото. Накопав із корінням лепехи (висадив уздовж берега), водяних ірисів („півники” — прародичі диких культур), що радують жовтоцвітом; потім черга дійшла до стрілолиста, очерету. Запустив карасиків, що швидко росли, верховодка з’явилась „самосівом”. А позаяк з’явилась у воді живність, до ставкового дзеркала потягнулися птахи. Але то було пізніше. Поки що до всього доходив сам. Ставок був непротічним — вода „закисала”, зеленіла. На третій рік тут знову запрацювала землечерпалка, докопались до білої глини, розчистили кілька замулених джерел. Тепер плесо не стояче, вода збігає до річки. За порадою спеціалістів (дещо сам підчитав у посібниках), перекрив доступ брудних потоків, дезинфікував водойму; чимало допомогло у становленні звичної макросфери вапнування дна. На середині ставка облаштували острівок, де гніздяться пернаті. Першими тут з’явилися боцюни, потім кілька разів пан Василь помічав болотного луня, мабуть, має на ставку свої інтереси і сокіл. А сіра чапля звела гніздо, хоч обережна, боязка, ближче ніж на 80-100 метрів до себе не підпускає людину. Обабіч острівка спокійно плавають болотні курочки. Десь під кущами гніздиться солодкоголосий соловейко. Восени сідають на воду перепочити дикі качки. Якось тиждень гостювали білі лебеді-красені. А ці птахи для нашої місцини — незвичні гості. Та завдяки старанням художника „прописались” майже в центрі міста. Правда, нарікає власник ставка, що не вдалося створити належних умов ондатрам. Розполохали їх лисиці, бо легко рудохвості упродовж 5-10 хвилин розгрібають торфяні пори, дістаються квартир пухнастих звірків. От і змушені були ті шукати безпечних місць. Яку ж вигоду має чоловік від клопотів, що вимагають чималих фізичних зусиль і фінансових затрат? За словами його дружини, пані Валентини, ловлять рибу тільки для себе, про торгівлю на базарі не йдеться. Головне ж в іншому. Людина творча, неспокійної вдачі, глава сім’ї має змогу наодинці із природою відійти від повсякденних клопотів, набратись наснаги, аби з новими силами сідати за мольберт. А замовлень у художника вистачає. Помітив, що господар говорить про своє дітище з ніжністю. Має сім’я де відпочити, покупатись (восьмирічна Олюня та п’ятирічна Оленка ладні кілька годин біля кладки „мокнути”). Вода з ставка цілюща, бо настояна на різноманітних рослинах. Хоче пан Василь розширити штучну водойму, що б у ставку з часом риби нерестились, кидали ікру раки. А ставок стане справжньою облагородженою оазою, де можна було б насолоджуватися неповторним краєвидом, слухати заспокійливий плескіт хвиль, милуватись співом вдячного птаства.

Василь ЯНОШІ,

Дубно.