Історія про кохання

Виявляється, що з хати в лісі її вже давно забрали і живе вона з татком у Рівному. Чому ж тоді не навідалась до мене? Невже сором не дає навіть у вічі глянути? Чи, може, після останньої sms вона боїться зі мною зустрітись? Швидше за все, її вже ніщо до мене не притягує… Мабуть, усе те, що я намагався для неї зробити, усе, до чого приклав стільки зусиль та натхнення, — це марна трата часу, сил та грошей. Ви й не уявляєте, як боляче було пережити зраду і як неприємно усвідомлювати, що тобою просто користувалися… Що зі мною діється? Уже майже півроку пройшло відтоді, коли я наважився викреслити її зі свого життя, уже пройшло три місяці, як я її покинув, і два, як її взагалі не бачив. Але все одно я про неї думаю. Стільки болю, стільки емоцій та страждань через неї, а я досі її згадую. Чому? Чому не можу забути? ...Одинадцятий клас мого навчання в школі. День Андрія. У мене дуже хороший настрій. Вирішив підсісти до неї за другу парту середнього ряду. І от – несподіванка… Через декілька хвилин розмови вона витягає маленьку коробочку і повільно підсовує мені: – Це тобі, – сказала вона. – Мені?! – я був настільки здивований, що деякий час не міг промовити ані слова. Ми ж навіть друзями тоді не були. Просто однокласниками… Через декілька днів о першій ночі, тихенько сидячи за комп’ютером, без світла, щоб мама не знала, я стрепенувся від телефонного дзвінка. Кому потрібно дзвонити так пізно? Це була вона… Після розмови я й повірити не міг, що просидів на телефоні більше години! До того завжди дивувався, як сестричка може стільки часу говорити. З цього все й почалось. Щоденні нічні розмови… Пам’ятаю, як вона лежала на підлозі і дивилась на бутерброд, а біля вуха тримала трубку й усе це мені описувала. Як приємно таке згадувати. Найщасливіші моменти мого життя. Минув січень, лютий, березень… кожного дня я дізнавався щось нове. Смерть мами, її смутки, дурні принципи, відсутність виховання, татів „терор”… Я навчив її знову плакати... Куріння, червона сукня… Будинок офіцерів, Макс – вони замінили їй домівку та сім’ю. Завдяки мені вона від них відбилась… Саша. Він зґвалтував її в дев’ятому класі. Вона казала, що Макс віддубасив Сашу до напівсмерті, може, це й правда, він заслужив… Через рік після того випадку – новий шок у її житті, але я обіцяв мовчати. Ігровий зал – там усі значно привітніші: Дана, Юра, Петрик, Ксюша, імена інших не пам’ятаю. В школі усі запитували, чи ми зустрічаємось, ми казали: „Ні.” А самі всюди ходили, тримаючись за руки. Вчителька пророкувала, що рано чи пізно ми таки будемо разом. Які ми тоді були дурні… Середина квітня, їдемо вибирати випускне плаття. Півдня проходили по магазинах. Було так цікаво! Я заради неї вмовив тата продати без націнки оте чорне, з його магазину. Було нелегко, але саме через таку благородність я свого татуся і люблю. Приніс їй додому на примірку. Така радість на її обличчі. Досі не можу забути її захоплення. Справді, в ньому вона виглядала на всі сто! Дуже просте, але як ідеально підкреслювало її форми, талію, груди… на випускному виглядала, наче на врученні Оскара. Двадцять третє квітня, ми у неї вдома. Я ходжу, тримаючи в руках рушник і легенько шльопаю її. Вона попередила: – Якщо ще раз так зробиш, я зроблю те приємне та несподіване, чого так хочу! – ну що ж, я шльопнув знову. Вона забрала рушник, скрутила його, накинула мені на шию і потягнула до себе. Я досі не можу забути той поцілунок… наш перший поцілунок… Тоді я шокований відскочив, думав, що вона знущається наді мною, бо гадав, що у неї був Віктор, але то пусте… Поїздка в Київ. Що ми тільки не робили на задньому сидінні авто, а татко так нічого й не запідозрив. У столиці зрозумів, що вона сама не знає, чого прагне. Дурне дівча! Нащо їй здався той фізичний факультет, навіщо КПІ? Це ж напрям зовсім не для дівчат… На Світязі годинами розмовляв з нею по мобільному. Як приємно було лежати в гамаку і над ставком під місячним сяйвом слухати її голос. Літо минало, а ми дуже мало бачились. То я в селі, то з Богданом, то вона десь… Наприкінці канікул зрозумів, що щось не так, видно, перелюбила, але ніяк не наважувалась сказати, усе заперечувала. Попрощались ми перед Днем незалежності. Київ. Перший її приїзд до Рівного. Я відмовив усім, навіть Богдану, і весь час–два дні —– присвятив їй, а вона виділила лише півтори години перед від’їздом. Я почав усе розуміти... Знову Київ. Я приїхав до неї, познайомився з Аліною. В гуртожиток мене не провели. Недовго посиділи в барі в „Глобусі” і все! Що тоді з нею коїлось? Дуже дивна поведінка, а вигляд, як у останньої хвойди… Мені робилось страшно… Зрада. Про це в той же день почув від Аліни. Як мені стало боляче, на очі навернулися сльози, мову відняло. Тоді я їй подзвонив і „наказав” негайно повернутись у „Глобус”. Я її покинув, але через деякий час вона з’явилась у Рівному і переконала мене, що то Аліна усе вигадала. Я повівся. Як я міг? Мені тоді просто затьмарило розум! Новий рік. Моя прощальна sms… Але вона з плачем знову приїхала і я повівся на її безглузді виправдання. Так трапилось ще один раз. А я все дозволяв себе обдурювати. Березень, знову забула про мій День народження, а може, вона спеціально подзвонила так пізно, щоб позлити? Та ні, просто за гульками було ніколи привітати. Розійшлись мирно, тепер вже остаточно. Залишились друзями, мабуть, тому, що зіграла на моєму жалю і придумала історію про пухлину мозку та ще розповіла, що у батька рак. Сто доларів, які була винна, так і не віддала… А я її досі кохав, тому нічого не міг вдіяти. Але навіщо був їй я? По телефону дізнався, що її виключили з університету. Востаннє побачились у Рівному, вона виглядала такою вбитою, обшарпаною, але зовсім не викликала жалю. Через декілька тижнів зустрівся з її татом. В мене шок! Їй всього сімнадцять! Вона на рік молодша, ніж я думав. Відразу відпала правдивість паспорту, який я їй зробив. Усе життя, усе, що вона розказувала, увесь світ, який побудувала в моїй уяві, завалився, як купа сміття! У тата немає ніякого раку. Вона вкрала у нього шістсот доларів… Я не міг в усе це повірити… В гуртожиток прийшов мовчки. Пробував посміхатись… Я ще тоді не вклав те все в голову. Занадто „потужна” була брехня – цілий рік мого життя! Через тиждень у мене почалася перша і найжахливіша депресія, з якої досі до кінця не вибрався! Я не міг вчитись, не міг нормально мислити. Мені ніяк не давали жити думки про те, що сталось. Ну як же так? За що? Чому? Невже таке буває? Чому саме зі мною? Чому вона? Це було, наче грім серед чистого неба… За містом у лісі є якась хатина. Батько запхав її туди одну, без телефона, на сорок днів, щоб виховувалась… Сказав, що вона геть з глузду з’їхала, і що пора їй в психлікарню… Він і не здогадувався, наскільки сильно вона здуріла… ...Мені в спину встромили ніж, а рана все нила і нила. Це кардинально відігралось на мені. Зараз, змирившись з усім, усвідомлюю, що я уже не той, ким був тоді. Я інша людина. Я по-іншому думаю, по-іншому поводжусь. Я перестав довіряти, перестав вірити. Де дівся той оптиміст? У мене почорніла душа… Не знаю, як її відчистити, куди подітись... Я більше ніколи не зможу покохати, а якщо і зможу, то це вже буде не те щире юнацьке і таке міцне кохання! Приблизно місяць тому я отримав sms з невідомого номера. Це була вона. Написала: „Привіт, котику, не ображайся…”. Та як вона сміє! Я відписав, відповіді не отримав. А навіщо? Після того повідомлення ніхто б не відписав… І от все, іде сесія, а я сиджу у кімнаті. Сам. Слухаю повільну музику… Надворі вже світло… Невже я досі її кохаю? Чому про неї думаю? Навіщо? Мало отримав? Мало болю та страждань? Мало?! Чому у мене на очах сльози? Чому я пишу все це? Чому? Невже на світі немає людини, яка б змогла мені допомогти?! Мабуть, ні… Знову сам… знову тихо… Сьогодні у неї День народження…

Андрій Н.,

Рівне.