ІЗ КРУТИЗНИ НЕ ВПАВ

Юрій Загорський (Залета) — людина у нашій області відома. Хоча б тому, що його перу належать книжка прози «Хто витримає спеку» (1969 р.) та кілька поетичних збірок. Недавно завершив роботу над цікавим автобіографічним романом «Не впаду з крутизни», але поки що через відсутність коштів його видати не вдається. Нині інтенсивно працює над новою збіркою поезій.
Але мало хто знає про життєві шляхи-дороги Юрія, його нелегку примхливу долю, злети і падіння, успіхи і невдачі, антирадянську боротьбу і тюремні роки із тавром «особливо небезпечний рецидивіст». Його біографія гідна не газетної публікації, а детального дослідження і художньо-публіцистичного життєпису.
Бо й справді, чого тільки не довелося пережити письменникові за десятиліття. Юрій Загорський витримав не тільки спеку нелюдських душевних мук і фізичних страждань, але й крижаний холод людської нещирості, черствості, відчуженості, заздрості, невизнання і зради. Але він не зламався, вистояв і переміг. Не впав із життєвої крутизни.
Народився Юрій Загорський 1939 року у селі Колбовце Бардійовського округу у Східній Словаччині в сім’ї селянина. У 1947 році разом із батьками у числі десятків тисяч словацьких українців переселився під тиском сталінського режиму на Рівненщину. Його сім’я оселилася у Млинівському районі.
У далекому 1964 році Юрій Загорський, вже встигнувши закінчити відділення слов’янської філології Львівського державного університету ім. Івана Франка та Горлівській педагогічний інститут іноземних мов, знову став студентом — вступив до Театрального інституту на новостворений кінорежисерський факультет. Але, щоправда, не провчився і року. Злякала перспектива цілих п’ять років знову жити на стипендію. Була й інша причина: леліяв мрію стати професійним письменником. Підстави для такого рішення були вагомі — якраз у періодиці почади з’являтися оповідання і новели, які схвально сприйняла українська критика. Творчістю Юрія Загорського зацікавилися у Спілці письменників, де його твори в один день із творами тоді молодого Григора Тютюнника тут обговорювали. Аналіз творчого доробку при вщерть заповненому залі зробив відомий прозаїк Іван Сенченко. З тих пір він заопікувався молодим автором, частенько запрошував його до себе додому, велися відверті розмови про історичні події, становище у суспільстві і літературі.
Саме у квартирі І. Сенченка Юрій довідався про важливі події української історії, почув правдиву, не замулену більшовицькою пропагандою оцінку минулого і сучасного життя України.
Та недовго засидівся у Києві Юрій. Хоча був молодий, розумів: у столиці не отримає необхідних для письменника знань нестримного виру буття. Подався вивчати його, вчителюючи у школах Житомирщини та Рівненщини, водночас не пориваючи із літературною діяльністю. Часто навідувався у Київ, привозив свої твори, які публікувались у газетах «Молодь України», і «Літературна Україна», журналах «Ранок», «Дніпро», альманасі «Вітрила». Тоді ж випала нагода познайомитися з Євгеном Гуцалом і Борисом Олійником, які у той період, відповідно, працювали у редакціях газети «Літературна Україна» і журналу «Дніпро».
У той же період у Юрія налагодилися тісні зв’язки з Григором Тютюнником, який невдовзі редагував першу книжку оповідань «Хто витримає спеку». До речі, Тютюнник під час однієї із розмов дуже своєрідно почав оцінювати твори Ю.Загорського, виставляючи шкільні бали. І, на велику втіху молодого автора, серед них переважали «четвірки» і «п’ятірки».
Тютюнник був не єдиним, хто високо поцінував творчість Юрія. Схвальні відгуки та рецензії, з’явилися у газетах «Молодь України», «Друг читача», «Літературна Україна», а також у журналі «Дніпро», де автор рецензії Юрій Покальчук відмітив, що збірка «Хто витримає спеку» за своїм художнім рівнем випереджає багато інших.
У 1970 році Юрій Загорський був учасником республіканської наради молодих письменників, на якій ним зацікавився Юрій Мушкетик — нинішній велетень української прози.
А тим часом Юрій почав працювати над повістю «Не впаду з крутизни». І коли вона вже була готова, доповнив її опублікованими у періодиці та свіжонаписаними оповіданнями і новелами, відніс рукопис книжки у видавництво “Радянський письменник”. Але якраз тоді Юрія із невідомих йому причин раптом перестали друкувати в періодиці. Відхилив збірку прози й «Радянський письменник»: «...через низький художній рівень», хоча попередні рецензії були цілком позитивні.
Тоді Юрій 3агорський відвіз книжку у львівське видавництво «Каменяр». Тут її рекомендували до друку і вона мала побачити світ у 1973 році. Але згодом прийшло повідомлення, що друкування відкладається, а потім невідомо чому рукопис взагалі повернули автору. Скарги у вищі інстанції і навіть лист до першого секретаря ЦК КП України, члена політбюро ЦК ВДРС В. Щербицького нічого не дали. Скаржника викликали в обком партії й попросили «більше не турбувати Володимира Васильовича листами».
А в 1980 році Ю.Загорський за спробу створити у Житомирі Комітет національного порятунку опинився за ґратами у відомому в країні концтаборі №36 у Пермській області. Комітет, за початковим задумом Юрія, згодом повинен був трансформуватися у соціалістичну партію, яка легалізувалася б і повела боротьбу за вихід із комуністичної імперії. Але не так сталося, як гадалося. Якийсь провокатор здав борця кадебістам.
Сидячи на нарах, він на колінах створив чимало поезій і дві п’єси, які забрали наглядачі. Літератор в ув’язненні тримався мужньо, стійко витримував усі злигодні в’язничного життя, а творчість була єдиним засобом боротьби із ненависним режимом.
Після шестирічного ув’язнення Президія Верховної Ради України «помилувала» Юрія Загорського — його випустили із-за ґрат за три місяці до закінчення судимості. І коли йому наказали забиратися геть із табору, Юрій... запротестував і заявив, що не залишить в’язниці, доки йому не повернуть конфісковані твори. Начальство в’язниці, вперше зіткнувшись із таким фактом протесту, спочатку розгубилося, а потім наказало охоронцям винести «страйкуючого» за ворота.
Коли Ю. Загорський перебував в ув’язненні, рукописи неопублікованої прозової книги «Не впаду з крутизни» та п’єси «Дівчата» зберігалися в оселі матері на Рівненщині. Але за два тижні (!) до його повернення у хату проникли злодії і разом із цінними речами та грошима винесли і його твори.
Після закінчення терміну ув’язнення і повернення у 1988 році в Україну поневіряння Юрія Загорського не закінчилися. Під час прописки у Рівненському районі він був зареєстрований як «рецидивіст і особливо небезпечний злочинець». Йому, письменнику, інтелігенту, людині із вищою освітою, яка знає п’ять іноземних мов, «чистої» роботи не знайшлося. Міліція направила на місцевий цегельний завод, де довелося виконувати брудну і фізично важку роботу. Крім того, уже в період горбачовської «перебудови» Юрій перебував під постійним наглядом агентів КДБ. Як він пізніше висловився, «постійно дихали в потилицю» аж до оголошення незалежності України. А згодом напише, лише тоді «… з моєї душі впав тяжкий камінь, який гнітив би мене все життя».
Але, незважаючи на життєві поневіряння, фізичні і душевні муки, Юрій Загорський не зламався, не втратив людських якостей, письменницького таланту і незгасної жаги творити. Він любить людей і світ, до кінця відданий Україні.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.