КРАХ ІЛЮЗІЙ

Ніна чомусь не любила слова «свекруха». І ніколи його не вживала. Ні подумки, ні в розмові не називала так сивокосу жінку, а тільки «мама». Ті роки, що прожила вона із батьками Григорія, залишилися для неї світлими і радісними. Завжди мріяла: закінчить чоловік інститут (навчався стаціонарно у Києві) і будуть вони, нарешті, всі разом, а життя стане ще кращим, щасливішим, змістовнішим. Твердо вірила, що її мрії обов’язково збудуться. Свекруха охоче поділяла думки і щирі прагнення невістки. Ніна бачила, відчувала, що свекруха не ревнує сина до неї, молодої дружини, як частенько буває в інших сім’ях, а береже їхнє щастя. По-своєму, по-материнськи. Часто розповідала про нього, охоче згадувала приємні епізоди Гришиного дитинства, юності. Невістка була безмежно вдячна свекрусі за те, що та розуміла її, прагнула бути матір’ю і подругою водночас.
Адже не кожному таланить зустріти людину, яка б зуміла ось так оберігати твоє кохання. Саме оберігати, а не безтактно втручатися, скоса позирати зацікавленим оком на те, що стосується лише двох.
До Ніни кохання прийшло у двадцять. Вона була рослою, вродливою, розумною, доброю до людей, а серце до пори до часу мовчало. І ось, нарешті, прийшов він. Ніна відчула, що готова піти за Григорієм на край світу, що без нього її життя втратить сенс.
Вона увійшла в його дім, сповнена щастям і радісними передчуттями. Чи могла вона передбачити, якими короткими вони виявляться. Через три місяці після весілля у Григорія вже була інша. Але Ніна дізналася про це лише через два роки. Він побоявся сказати правду і, приїжджаючи на канікули, ховав очі. А Ніна не відчувала, не бачила грозової хмари, що нависла над її щастям. Вона була веселою, довірливою, ніжною і безтурботною.
Безтурботність Ніни проявлялася у теплому погляді, у доброму слові, в умінні не звертати увагу на дрібниці, які могли б посварити її з чоловіком. Її цікавило все, що стосувалося Григорія, і вона була впевнена, що цікавило його також усе, що стосувалося її. Довірливо, із любов’ю заглядаючи йому в очі, вона могла годинами розповідати про бібліотеку, де працювала, ділилася з ним роздумами щодо прочитаних книг, міських новин. Адже в них було так мало часу – від канікул до канікул, і Ніна поспішала поділитися з коханим усім, що відклалося у серці за період розлуки.
Під час одного зі своїх приїздів Григорій особливо спохмурнів і насупився. Ніна, засліплена любов’ю, не зауважила цього, щебетала про свої справи, розпитувала про його… Григорій поїхав – і незабаром від нього прийшов дивний лист, що він «безнадійно хворий».
Батьки Григорія цьому чомусь не повірили. Але Ніна, обійнявши свекруху, сказала: «Не може Гриша обманювати». Дружина вірила чоловіку, як собі. А вже наступного дня, очевидно, набравшись сміливості, Григорій повідомив у черговому листі телеграфним стилем: «Зустрів дівчину, яку полюбив по-справжньому. Надішли документи, на розлучення подам сам. Відмовлятися зайве, між нами нічого вже не може бути. У мене є дитина.»
Ніна тримала лист у тремтячих пальцях і довго не могла збагнути, вникнути у зміст того, що було написано на аркуші. І лише по скам’янілому обличчю матері зрозуміла: Гриша їй чужий, зовсім, зовсім… І відразу ж: неправда! Неправда! «Я їду до нього», — тихо мовила Ніна. Тепла материна рука лягла на плече:
— Поїдемо разом.
Все, що написав Григорій в останньому листі до Ніни, виявилося правдою. І колишня невістка не могла більше залишатися в оселі батьків Григорія, де все нагадувало минуле щастя, збуджувало нестерпний біль, відчуття втрати. Вона переїхала у далеке село до своїх батьків, щоб власне горе пережити на самоті, загоїти душевні рани. Тим більше, що в народі кажуть: час найкращий лікар.
Пройшли роки. Ніна підтримує тісні зв’язки з колишньою свекрухою. Вони обмінюються гостинними візитами, хоча Ніна вже вийшла заміж, але, як колись, називає її матір’ю.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.