Щастя ходить близько

Батьки Мирослави уже давно не схвалювали вибору дочки, очевидно, ще відтоді, коли хлопець вперше провів дівчину до хвіртки. Але до пори терпляче стримували емоції, сподіваючись, що згодом все перемелеться, згасне палке кохання, як здебільшого згасає перше почуття. Не згасло... Коли Сергій прийшов до Мирославиних батьків просити, так би мовити, благословення, то почув жорстоку і рішучу відмову. Сказали, немов сокирою відрубали: — Ви не пара. І це видно за п’ять кілометрів, — і відразу виштовхнули за плечі розгубленого претендента в наречені за поріг. Сергію таке і в страшному сні не могло приснитися. Село закипіло чутками і пересудами. Доки Мирославу батьки із хати не випускали, Сергій дарма часу не марнував: почав зустрічатися із вчителькою, яка під осінь з’явилася у школі. Правда, Інна старша за Сергія на п’ять років, але, як висловився сторож дядько Федір, диван у паспорт не заглядає. Восени, якраз перед армією, вони із Інною одружились. Не допомогли й слізні вмовляння Сергієвої матері. Дуже вже хотілося Сергію допекти Мирославиним батькам. Незабаром Сергій відбув урочисто до війська, а через кілька місяців Інна народила синочка. І коли повернувся із погонами старшого сержанта — нащадок щосили ганяв по кімнаті і тендітним голосочком кликав батька. Здавалось б, живи і радій. Але минуле Сергієві не забувалося, несвідомо мучило його, переслідувало його вдень і вночі, як прокляття. Коли минуло тваринне бажання помсти, Сергій врешті збагнув, що накоїв. Як з’ясувалося, Інна теж вискочила заміж спересердя, бо перед тим посварилася до істерики із тодішнім своїм коханим. Тому надалі і поєднував молоде подружжя лише маленький Максимко. Але це єднання було надто нетривке, хиталося, немов човен-довбанка. Першою не витримала Інна. Коли Сергій поїхав у Підмосков’я на заробітки, одного недільного вечора подалася вулицею вздовж села. Не пригод шукати, а колишнього коханого Миколу, бо серцю ж не накажеш. Майже випадково зустріла його у місцевій забігайлівці, власники якої із значним перебільшенням називали цей заклад кафе. Воно було чи не єдиним об’єктом дозвілля у селі. Інна підійшла першою до Миколи, на диво легко порозумілися. Свекруха із заплаканим Максимком знайшла їх опівночі за кафе на лавочці у старому садку: вони до безтями цілувалися. Старенька вмовляла Інну взятися за розум, але та у відповідь відрізала, аж відлуння пішло серед дрімаючих дерев: — Не люблю я вашого сина і вже ніхто нічого мені не вдіє. Тієї ж ночі під покровом темряви Микола взяв пару коней і перевіз Інну, малого Максима і кілька оберемків «барахла» до своєї хати. Кинулася за своїм коханим відчайдушно, немов у вир. Село кілька тижнів гуло бджолиним вуликом, на всі смаки інтерпретуючи неординарну подію. Сергій, повернувшись із заробітків, навіть особливо не здивувався такому повороту подій. Здається, що чекав несподіваної розв’язки, хоча сам на рішучі дії не пішов, не вистачало сміливості або з молодості соромився злих язиків. І ретельно вибравши вечір, неначе на крилах, полетів до заповітної мети – Мирослави. Немов забув, що недавно при зустрічах відвертались один від одного, навіть не віталися. Але Сергій відчув себе знову холостяком і пішов на другу спробу, намагаючись виправити власну помилку. Мирослави вдома не було. Тому довелося спілкуватись із її батьком, який запросив невдаху-залицяльника в хату. Він суворим поглядом зміряв Сергія і тихо, але впевнено, з притиском промовив: — Ти Мирославу не зачіпай. Досить, що вже одній білий світ зав’язав. А дочка в мене одна. Вдалася і вродою, і вдачею: добра, душевна, щира, працьовита. У дівках не засидиться. Уже тих женихів, хоч греблю гати – котрогось обере собі. А будеш по п’ятах ходити – ходуни вкоротимо. Ці надто відверті слова боляче штрикнули під серце Сергія. Він, стримуючи гнів і обурення, випалив: — Люблю я її! Що вдієш?! А ви не можете ніяк це зрозуміти. І, немов ошпарений, кинувся на подвір’я. Лише через кілька місяців поволі налагодилися його стосунки із Мирославою. Зустрічалися потай, подалі від людей і надто заздрісних очей. Сергій на колінах вмовляв дівчину одружитися. Однак вона без дозволу батьків на цей відчайдушний вчинок не погоджується. Отак уже декілька років закохані ховаються зі своїми почуттями, немов їхня любов крадена. Від цього немає нікому ні щастя, ні бодай задоволення. І скільки триватиме протистояння — ніхто не знає. Мирослава і Сергій вважають, що їхнє щастя знаходиться поруч. Ще трохи терпіння — і все буде гаразд. Хочеться вірити, що оптимізм закоханих врешті увінчається успіхом.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.